Я так стиснула телефон, що заболілі пальці.
— Діти живуть зі мною, вони нагодовані, одягнені й ходять до школи. Віддавати їх я не збираюся.
— Це вже вирішуватимуть без тебе, — відрізала вона. — І ще до мене дійшло, що в будинку з’являються сторонні. Ти там обережніше. Якщо хтось вирішив прилаштуватися до спадку моїх племінників, я сама звернуся до поліції.
Вона відключилася, не давши мені відповісти. Я подивилася на екран і лише тоді зрозуміла, що випадково ввімкнула гучний зв’язок. Ілля чув усю розмову. Він стояв на сходинку вище, блідий, з опущеними руками.
— Це про мене, так? — запитав він. — Що я до спадку прилаштувався?
— Вона тебе не знає, але все одно говоритимуть. — Я повернулася до нього. — Послухай мене, Ілле. Ти син Віктора і мій онук. Документи ми бачили, лист прочитали, решту оформимо. А кривдити тебе в моєму домі я нікому не дозволю.
Він кивнув, хоча з обличчя було видно, що повірити в це йому поки що важко.
Пізніше, коли я вже замикала вхідні двері, телефон задзвонив знову. Цього разу телефонував Микола Григорович. Зазвичай він говорив рівно, не поспішаючи, але тепер у голосі відчувалося напруження.
— Марино, зможете завтра вранці до мене приїхати? Виникла серйозна проблема зі спадком Віктора.
Я прибрала ключі до сумки.
— Яка проблема?
Він забарився, і від цієї паузи мені стало моторошно.
— З’явилася людина, яка стверджує, що Віктор залишився винен їй велику суму. Він вимагає стягнути борг за рахунок спадку, передусім будинку.
Тієї ночі я майже не спала, дивилася в стелю й прислухалася до дітей. За стіною тихенько сопіла Катя. Мишко уві сні щось пробурмотів. Потім знову стало тихо.
Ілля влаштувався на дивані в кімнаті. Він сам наполіг, сказав, що нікого з ліжка зганяти не треба. Йому й так добре. О 6:00 ранку я вже встала, а о 9:00 сиділа навпроти Миколи Григоровича. Він поставив переді мною чашку кави й посунув теку з паперами.
— Чоловіка звуть Роман Ткач. Він був партнером Віктора в компанії. Надав борговий документ на суму 1 000 000, нібито підписаний вашим сином за чотири місяці до аварії. З відсотками, за його підрахунками, борг уже становить понад 2 млн. Тепер він вимагає звернути стягнення на майно, що залишилося після Віктора.
Я подивилася на папір, прочитала його один раз, потім удруге, потім повернулася до підпису. Підпис був схожий на Вікторів, навіть надто акуратний, рівний, наче людина старалася вивести кожну лінію.
— Миколо Григоровичу, син мені ні про які борги не казав. Він недавно змінив машину. Каті влаштували день народження в кафе, усе сам оплатив. Хіба став би він так витрачатися, якби був винен 2 млн?
— Це ще не доводить, що боргу не було, — обережно відповів адвокат. — Тут є нотаріальна відмітка. Нам доведеться перевіряти і сам документ, і обставини його оформлення. Оскаржити можна, але швидко це не вирішується.
Я поклала аркуш на стіл.
— Що ще?
Микола Григорович зняв окуляри й потер перенісся.
— Ткач пропонує відмовитися від вимоги, якщо спадкоємці поступляться йому Вікторовою часткою в компанії за символічну суму. У вашого сина було 50%. За попередньою оцінкою, вартість цієї частки — не менше 7,5 млн.
Тут я зрозуміла, чого від нас домагалися. Людині була потрібна половина компанії, а будинком він нас лякав, щоб ми погодилися на будь-які умови. Поки ми ховали Віктора, збирали його дитячі фотографії й вчилися відповідати Каті: «Чому мама більше не телефонує?» — хтось готувався забрати те, що син заробляв роками.
А якщо ми відмовимося, він продовжить стягнення через суд. Під загрозою опиниться будинок і, можливо, інше спадкове майно, тому залишати це без відповіді не можна.
Від адвоката я вийшла зовсім розбита, здавалося, за один ранок постаріла ще років на 20. Але вдома на мене чекала така картина, що я зупинилася на порозі кімнати.
Ілля сидів на підлозі, тримав Катю на колінах і читав казку, намагаючись говорити за вовка низьким, хрипким голосом. Мишко реготав, поправляв його, вимагав повторити, а поруч на дивані сиділа Ліза. Вона усміхалася. Моя серйозна дівчинка, яка після похорону наче розучилася це робити, слухала брата й усміхалася, прикриваючи рота долонею…
