Життя без прикрасУ свої сорок два Андрій працював у логістиці. За цим словом для Лариси стояли машини, склади — щось не надто їй зрозуміле. Зате сам він здавався людиною, яка з усім дає раду.
— Завтра на закрут річки сходимо? — запитав Олексійко. — Там мілко, кораблик добре пливе.
— Сходимо, якщо в мене ніхто не захворіє.
— У тебе весь час хтось хворіє.
— Домовмося: якщо мене викличуть, випробуєш кораблик із дядьком Андрійком. А вдруге пустимо разом, зі мною. Згода?
Хлопчик виставив мізинець. Лариса зачепила його своїм.
— Мир назавжди, — як завжди, сказав Олексійко.
Ці слова супроводжували їхні обіцянки й примирення; іноді так само, зчепивши мізинці, вони віталися вранці.
О десятій годині зателефонували з відділення: двоє дітей у тяжкому стані, а чергує один лікар. Через п’ятнадцять хвилин Лариса була готова їхати. Олексійко вже біг із дерев’яним корабликом до води, Андрій прямував за ним.
— Не хвилюйся, їдь, — сказав він Ларисі. — Тут без тебе впораємося.
Наступний дзвінок від нього пролунав о пів на сьому вечора. Хрипкий голос було важко впізнати.
— Ларисо, Олексійко з містків упав. Я лише на секунду відвернувся, телефон задзвонив… Пірнав за ним, усе обшукав. Там течія, Ларисо, така течія…
На річку приїхали рятувальники з човнами й водолази, з’явилися дільничний і слідчий. Андрія опитали двічі, й обидва рази розповідь не змінювалася: хлопчик бігав містками, він сам пішов до будинку поговорити телефоном і звідти почув сплеск. Сусідка, що жила через дві ділянки, підтвердила лише крик: чоловік гукав «Олексію!». На дошках знайшли одну сандалію.
Три тижні пошуків охопили двадцять кілометрів берегів униз за течією, до межі області. У сусідній регіон надіслали запити про потонулу семирічну дитину. Жодна відповідь не збіглася з тим, що шукали.
Через пів року суд визнав Олексія Журбу померлим. Замість Лариси на засідання ходив Андрій. Повернувшись із копією рішення, він поклав її в теку й сказав:
— Я з тобою, я нікуди не подінуся.
Він залишався поруч і раніше: брав участь у пошуках, стояв на березі, звідки Лариса ніяк не могла поїхати. Потім готував, стежив, щоб вона їла хоч потроху. У найчорніші ночі вони мовчки сиділи на кухні. Їй здавалося, що йому ще важче, адже біля річки того дня був він.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.