Життя без прикрасУ дверях з’явився худий високий хлопець у старій куртці й шапці, що з’їхала набік. Двадцять два роки, зовсім іще хлопчик. З-під манжет виднілися білі цяточки на зап’ястках — давні опіки від зварювальних бризок. Він подивився на Настю, перевів погляд на ліжечко.
— Настю…
Більше нічого вимовити не зміг. Підійшов до сина, нахилився. Хлопчик прокинувся, скривив личко, збираючись заплакати, але Руслан спритно підхопив його обома долонями. Узяв так, наче все життя носив немовлят. Дитина ніби здивувалася й передумала плакати.
— У мене дві молодші сестри, — пояснив Руслан, дивлячись на сина. — Я їх няньчив.
Олену біля стіни він помітив, але в її бік не дивився. Вона сама ступила до нього.
— Руслане.
Він підвів голову, погляд став важким.
— Тоді, у кафе біля вокзалу, я тобі збрехала, — сказала донька, не відводячи очей. — Усе, що казала, було неправдою. Настя нічого не робила й таких рішень не ухвалювала. Вона тебе чекала. Це вирішила я, сама. Думала, краще буде. Помилилася. Якщо зможеш, пробач мені.
Він мовчав; хлопчик у нього на руках позіхнув.
— Ви сказали, їй соромно й бачити мене вона не хоче, — нарешті промовив Руслан. — Я тиждень їсти не міг. На роботу перестав ходити, мало не звільнили.
— Знаю.
— Хотів сам до вас приїхати, розібратися. Так охоронець мене не пустив.
— Знаю. Я звеліла не пускати.
Руслан подивився на Настю, вона — на нього. Потім знову повернувся до Олени.
— Гаразд. Поки не знаю, чи зможу пробачити. Побачимо. Але за те, що самі в очі сказали, дякую.
Донька кивнула й відвернулася до вікна.
Я стояла біля дверей. Ось що мені слід було зробити двадцять один рік тому: вже наступного дня піти до Миколи, до Олени й кожному просто в очі зізнатися: «Я тобі збрехала». Натомість двадцять один рік я надсилала листи й у жодному не визнала своєї провини. За одну ніч донька зуміла зробити те, на що мені не вистачило всього життя.
Уранці Костянтин поїхав сам. Олена залишилася в селищі й оселилася при районному будинку культури: там був єдиний готель, усього на п’ять номерів. На кімнату їй вистачало власних грошей — потроху відкладати вона звикла ще з першої зарплати. Я запропонувала їй перебратися до мене.
— Ні, мамо. Зараз не можу. Мені треба побути самій.
Образи я не відчула. Розуміла, чому їй не хочеться жити зі мною.
Через вісім днів Настю виписали. Ім’я синові вона вибрала сама, без моїх підказок: спитала Миколу, як звали його діда, який робив сани. Почувши відповідь, сказала:
— Тоді нехай буде Петро.
Микола після цих слів вийшов із палати. Довго стояв у коридорі біля вікна, а я залишилася на місці, не стала йти слідом.
Після виписки Насті з Русланом треба було кудись везти сина. У Руслана свого житла не було: у місті він винаймав у знайомих куток, та й той ділив із напарником. Для двох чоловіків таке житло годилося, але оселитися там із немовлям було не можна. Насті повертатися теж було нікуди. Квартира Костянтина, у якій вона раніше жила, стояла замкнена. Речі її та Олени залишилися вже за дверима квартири: Костянтин виставив їх у коробках у спільний коридор під’їзду, під нагляд консьєржки. Олені він надіслав повідомлення із зазначенням, де їх забрати.
— Перебирайтеся поки до мене, — запропонував Микола. — Будинок від діда залишився великий, п’ять кімнат. Мені вистачає двох, решта три стоять порожні. Піч добротна, взимку не мерзнемо. А Русланові й робота знайдеться, були б руки. Полози залізом оковувати треба, сам не справляюся. Мені саме зварювальник потрібен.
Руслан поглянув на свої долоні, потім підвів очі на Миколу.
— Я, коли їхали, вашу майстерню бачив. Біля стіни старий зварювальний апарат стоїть. Працює?
— Працює. Та тільки я з ним не дуже вмію.
— А я вмію, — відповів Руслан.
Так вони втрьох і оселилися у Вербовежках, у Миколи, на самому краю біля лісу. Уже наступного ранку він розчистив сніг від свого ґанку до мого. Цією доріжкою до них було п’ятнадцять хвилин ходи.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.