Життя без прикрасУ старій двоповерховій цегляній лікарні пологове відділення займало другий поверх. На посту молоденька медсестра з косичкою спершу зупинила нас: відвідування до сьомої вечора, а вже восьма вечора. Та, почувши, хто я, заговорила інакше.
— То це ви у Вербовежках пологи прийняли? Завідувач казав, усе як слід зробили, навіть послід оглянули. Сказав, він би й сам краще не впорався. Ідіть, тільки не галасуйте.
Лінолеумом ми пройшли вздовж фарбованих стін; пахло хлоркою й кашею. Біля вікна в кінці коридору розмовляли. Олена стояла навпроти невисокого кремезного чоловіка: дороге пальто розстебнуте, під ним костюм, обличчя гладенько виголене, волосся порідшало. На мізинці він раз у раз крутив товстий золотий перстень, наче ключ у замку. Костянтин.
— Усе влаштовано, — говорив він неголосно, без жодного хвилювання в голосі. Цим рівним тоном він лякав мене дужче, ніж криком. — Завтра вранці зі столиці приїде реанімобіль, лікар із ним. Перевеземо обох до нормальної клініки, обстежимо. Через два тижні дозволять летіти — полетимо за нашим планом. Документи хлопчикові зроблю. А зварювальника цього до них і на гарматний постріл не підпустять. Кому слід, я вже зателефонував.
— Ні, — сказала Олена.
Перстень зупинився.
— Тобто як це — ні?
— Жоден реанімобіль не потрібен, Костянтине. І летіти вона нікуди не буде. Залишиться тут стільки, скільки скаже лікар, потім сама вибере, з ким їй жити й де. Руслана не чіпай. І більше нікому не телефонуй.
— Олено, ти втомилася, — майже лагідно сказав він. — Ніч у машині просиділа, от і не розумієш, що кажеш. У нас із тобою була домовленість.
— Була. П’ятнадцять років тому ти запропонував домовитися: тобі потрібна дружина, мені — заможний чоловік. Я погодилася, усе було чесно. А тепер я цю домовленість припиняю.
Костянтин ще дивився на неї, потім повільно повернув голову й помітив нас.
— Хто це?
— Моя мати. А поруч — Настин батько.
На його обличчі нічого не змінилося, зате перстень знову заходив по пальцю.
— Зрозуміло. Ця ваша баба-знахарка за ніч тобі голову заморочила. Ти ж близько двадцяти одного року про неї не згадувала.
— Щодня згадувала. Тобі не казала.
Він трохи помовчав і почав акуратно застібати пальто, ґудзик за ґудзиком.
— Тоді можеш додому не повертатися. Речі надішлю, картки сьогодні ж заблокую. Ти знаєш: квартира моя, машина фірмова. До ранку подумай. Уранці їду. Поїдеш зі мною — або на цьому все.
Він пройшов до виходу повз нас, навіть не глянувши. Донька залишилася біля вікна з розправленими плечима, але руки в неї тремтіли. Я це бачила.
— Олено…
— Не треба, мамо. — Вона не обернулася. — Нічого зараз не кажи. Я сама.
Микола підійшов і мовчки став біля неї. Пліч-о-пліч вони дивилися в темне подвір’я, на ліхтар і кучугури. Мені уявилося, що так само вони стояли молодими біля річки двадцять один рік тому. Я не бачила їх тоді вдвох, лише зараз чомусь так подумалося.
— Ти справді на лісосіку телефонувала, до контори? — тихо спитав він.
— Телефонувала, тричі. Відповідали, що ти поїхав.
— А я до Вербовежок їхав, до тебе. Потім хотів у місто.
— Не знала я.
— Знаю, що не знала.
На цьому їхня розмова скінчилася.
Настя була в чотиримісній палаті сама. Біля порожніх ліжок нікого не було, коло її ліжка під лампою стояло прозоре пластикове ліжечко зі сплячим хлопчиком. Побачивши нас, вона підвелася; щоки вже порожевіли.
— Лікар сказав, кров перевірили, усе добре. Малюк важить два кілограми вісімсот грамів, невеличкий, зате міцний, ссе добре. Може, через тиждень додому відпустять. — Вона подивилася на мене. — Ще сказав, що ви його врятували. Якби ви так швидко не зняли пуповину — погано б усе скінчилося. Сказав, що ви, мабуть, пологи в інституті вивчали.
— Училася, — відповіла я. — У бабусі Раїси. Теж інститут.
Настя неголосно засміялася, намагаючись не розбудити сина.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.