Життя без прикрас— Настя теж була крихітна, — тихо сказала вона. — Народилася в лютому, у таку саму хуртовину, у міському пологовому будинку. Зустрічати мене ніхто не прийшов. Сама з нею автобусом поїхала до своєї найманої кімнати. Візочок нагору допомогла затягти сусідка, чужа людина. Я тоді все думала: мати в мене є, бабуся в доньки є, а все одно ми вдвох, самі.
Мені відповісти було нічого.
— Листів твоїх я не викинула, мамо, — повела далі Олена. — Жодного. Склала в коробку, сховала в стару валізу в шафі. За двадцять років так і не наважилася розпечатати. Боялася… Може, того, що прочитаю й пробачу.
На крижаній брилі снігохід хитнуло. Хлопчик завовтузився, закректав, але Олена легенько погойдала його, і він знову заснув.
— А я прочитала, — сказала Настя із заплющеними очима.
Ми здригнулися обидві: думали, вона спить.
— Пробач, мамо. Я розпечатала бабусині листи до тебе. Тиждень тому, коли ви з Костянтином забрали мій паспорт. Почала шукати його в шафі, дісталася до валізи, а там коробка. На всіх конвертах одна адреса: Вербовежки, від Клавдії Анатоліївни. Спочатку не зрозуміла, чиї вони, потім здогадалася. У нас же про бабусю не говорили. Ти мені сказала, що твоя мама померла.
Донька промовчала, тільки міцніше пригорнула до себе хлопчика.
— За дві ночі я прочитала всі сорок три листи, — вела далі Настя. — Прохання в кожному було одне: «Пробач мені, доню, я винна. Приїжджай». Останньому листу вже п’ять років. У ньому ти написала ще й таке: «Перед вами обома моя провина — перед тобою і перед ним. А на ньому провини немає жодної. Більше мовчати не можу: приїжджай, про все розповім». Хто ж цей «він»? Перед ким іще винна бабуся? Я все думала про це. Адже про батька, мамо, від тебе я чула лише, що він був, потім покинув нас і згадувати його ні до чого. Тому й надумала їхати сюди по відповідь.
— Чому ж ти вночі мені не зізналася? — запитала я.
— Ви б одразу мамі зателефонували. — Настя розплющила очі, подивилася на мене. — У кожному листі кликали її приїхати. Звісно, покликали б і тоді, тієї ж миті. А я хотіла до ранку сама розібратися, що ви за людина, чи можу вам довіритися. Вранці збиралася сказати. Та вийшло зовсім інакше.
— Інакше, — озвалася я.
— Так, інакше, — погодилася вона й ледь усміхнулася. — Зате ви нас урятували. І мене, і його.
Олена підвела очі. За весь ранок вона вперше подивилася на мене без ненависті. Мені вчулися в її погляді втома, розгубленість, щось дитяче; точніше я б не зуміла сказати.
— Настя сказала, у нього пуповина на шиї була. Ти зняла?
— Зняла.
— І дихати він не почав?
— Не відразу. Довелося мені йому вдихнути.
Донька помовчала.
— Я десять років у лікарні відпрацювала, мамо. Спочатку санітаркою, потім медсестрою. Уже згодом у фірму пішла, ліки лікарням продавати. Бачила, як таких дітей втрачають у пологовому будинку, де і лікарі, й апарати. А в тебе тут навіть світла немає… — Вона повернулася до накриття. — Якби він помер, я б тобі цього ніколи не пробачила.
— Собі я б теж не пробачила.
— Але й іншого пробачити не зможу, — тихо сказала Олена. — Ти розумієш мене?
— Розумію.
— Не знаю, чи зможу коли-небудь.
— Я не прошу.
Донька довго дивилася на мене.
— Просила, мамо. Усе життя просила. У кожному листі. Усього сорок три рази.
Вона відвернулася. До самого повороту більше ніхто з нас не заговорив.
Там, де ліс поступався місцем трасі, уже стояла швидка, біла, з червоним хрестом, обліплена снігом. Поруч — трактор, до нього тросом причеплений великий чорний позашляховик Олени. Біля узбіччя переступав з ноги на ногу, покурюючи, її водій, молодий хлопець у короткій куртці. Побачивши кошівку, він кинув сигарету й побіг до нас.
— Живі ви? А я вночі в машині мало не здох, чесне слово. Шеф уже десять разів дзвонив, тепер сам сюди їде. Сказав, якщо щось з Анастасією Валеріївною…
— Валеріївною? — перепитав Микола.
Олена вибралася із саней, не випускаючи дитини.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.