Життя без прикрасЛише через рік знайома, яка жила в тому самому місті, допомогла дізнатися адресу. Я почала писати: спершу щотижня, далі — раз на місяць, потім до свят. Зізнавалася в любові, кликала додому, просила пробачити, казала, що винна. Тільки самої провини так і не назвала.
Духу не ставало. Думала, дізнається правду — зненавидить остаточно, а поки мовчу, залишається хоч якась надія. Відповіді не надійшло жодного разу.
Через два роки повернувся Микола. Дід помер, поки онук був на заробітках; на похорон Микола не встиг, приїхав лише на дев’ятий день. Залишився в дідовій хаті біля лісу, знову відкрив майстерню. Потім одружився з жінкою з райцентру. Дітей у них не було, і через три роки дружина пішла. Відтоді він сам.
Якось після першої великої хуртовини приїхав до мене на снігоході, розчистив доріжку й, нічого не сказавши, поїхав. Після наступної хуртовини приїхав знову. Так і повелося на двадцять років. Я жодного разу не запитала, навіщо йому це.
Усе це я розповідала з лави, дивлячись униз, рівним голосом, наче йшлося про якусь іншу жінку. Варто було підвести очі — і я б не договорила. Коли слова скінчилися, чути було тільки, як уві сні крекче малюк.
— Ти хоч розумієш, що зробила? — запитала Олена.
Я кивнула.
— Ні. Не розумієш ти! — Голос її зірвався. — Близько двадцяти одного року я вважала себе покинутою. Думала, мене можна залишити, зі мною так можна, у мені самій щось таке. Жодному чоловікові не вірила. За Костянтина пішла тому, що він не обіцяв кохання. Сказав: «Мені потрібна дружина. Тобі потрібен чоловік із грішми. Давай домовимося». Я погодилася. Це принаймні було чесно. Тут мене не було чим обдурити.
— Олено, помовч.
Вона стояла посеред кухні, уся тремтіла, але вела далі:
— Насті я казала те, чого ти мене вчила. Чоловіки йдуть. Чоловіки завжди йдуть. Не вір їм. У п’ять років казала, у десять, коли вона в сьомому класі вперше закохалася. Твоїми словами. Я навіть не помічала, чиї це слова. — Олена повернулася до доньки. — Потім з’явився Руслан. Я побачила, як ви одне на одного дивитеся… Усе повторювалося. А одного разу ти прийшла: «Мамо, я вагітна від Руслана. Він хоче одружитися». — Вона страшно, схлипнувши, засміялася. — Ті самі слова, мамо. Ті, що я сказала тобі. І я…
Вона обірвала себе.
— Вчинила так само, як я, — тихо сказала я.
— Так. Так само. Навіть не роздумувала, наче мені хтось підказував, як треба. Пішла до Руслана: Настя позбулася дитини, сама так вирішила, їде вчитися, шукати її не потрібно. І ця історія з грішми, ніби він узяв їх і поїхав… Я хотіла її врятувати. Мені здавалося, я рятую.
— Ти мене ламала, мамо, — відповіла Настя з ліжка. — Як колись зламали тебе. Порятунком це не було.
Олена опустилася на табурет і затулила обличчя долонями. Заплакала ридма, погойдуючись, схлипуючи — так вона плакала в шість років, розбивши коліно на льоду біля криниці. Я встала. Близько двадцяти одного року хотіла обійняти доньку й зараз потягнулася до неї.
— Не чіпай, — промовила вона крізь плач. — Будь ласка, не підходь. Зараз не треба.
Я залишилася на місці.
Микола весь цей час мовчки стояв біля дверей; я встигла про нього забути. Тепер він рушив до вікна — важко, повільно, наче ноги відлили з чавуну. Узяв із підвіконня санчата, повернув у великих руках, укритих мозолями й старими шрамами від стамески. На денці було випалено: «Маленькому від батька. М.». Прочитавши, він подивився на Настю.
— Скільки тобі років? — запитав хрипко, наче горло стиснуло.
— Двадцять. У лютому двадцять один виповниться.
Він заплющив очі й деякий час стояв так.
— Отже, я твій батько, — промовив Микола, розплющивши очі. — Твій батько.
— Знаю, — після довгого погляду відповіла Настя. — Ще вночі здогадалася. Знайшла санчата, а бабуся сказала: Микола, майстер саней, зробив їх дитині її доньки. — Вона помовчала. — У мене ж твої брови… Ні, брови мамині. Руки твої. Ось, поглянь.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.