Життя без прикрасПро санаторій на курорті записала мамині слова: могла б дати більше, однаково в мене нікого немає. Заповнювався зошит, починався наступний, за ним третій.
Якось уночі в рейсі я сиділа в кабіні й підбила витрати за сім років. Вийшло чотири мільйони двісті тисяч. Із суми перевела погляд на татову фотографію — вона була приклеєна скотчем до приладової панелі. Тато усміхався. Я заплакала, вперше за багато років. Жаліти себе не хотілося; було безсилля від розуміння, що далі все залишиться так само, хоч скільки роби.
Один січневий рейс я пам’ятаю досі. Мені було двадцять чотири. На глухій ділянці траси довкола на сотні кілометрів не було ні заправки, ні селища. Надворі — мінус сорок сім градусів. Серед лісу двигун заглух: загусла солярка.
Заливала я зимову, але таке трапляється, якщо на заправці до неї підмішали літню. У кабіні ставало холодніше з кожною хвилиною. На телефоні то з’являлася одна поділка зв’язку, то зникала. Я пробувала завести двигун, гріла паяльною лампою паливний фільтр, як показував тато, обпекла руки. Машина не заводилася.
За дві години всередині було мінус двадцять градусів. Через три години пальців ніг я вже не відчувала. Навіщо подзвонила мамі, сама до пуття не знаю. Мабуть, хотілося почути близьку людину, раптом більше не доведеться. Впіймала зв’язок і набрала. Відповіла вона після шостого гудка.
— Мамо, я на дорозі застрягла, машина стала, — зуби цокотіли. — Тут мінус сорок сім. Мамо, мені страшно.
— Ірино, навіщо зараз телефонувати? — роздратовано спитала вона. — В Оленки показ у модельній школі, вона подіумом іде! А ти надзвонюєш. Сама у фуру полізла, тепер сама викручуйся. Ніколи мені.
Зв’язок обірвала мама.
Урятував мене зустрічний далекобійник Нурлан, казах. Він помітив на узбіччі вантажівку без вогнів, зупинився й дотягнув мене до своєї кабіни. Напував гарячим чаєм із термоса, розтирав снігом руки. Потім узяв мою фуру на буксир і протягнув шістдесят кілометрів до найближчої стоянки. Гроші брати відмовився.
— Ми на трасі всі рідня. Без цього тут не виживеш.
Ми на трасі всі рідня. А моя рідня того вечора милувалася Оленою на подіумі.
Два пальці лівої ноги я тоді відморозила. Урятувати їх вдалося дивом. Нагадувати мамі про той дзвінок я більше не стала, а запитань від неї не було. У журналі залишилося: «На глухій трасі. Машина стала при мінус сорока семи. Подзвонила мамі. В Олени показ».
Потім Олена вийшла заміж за Руслана. Високий, нахабний, із вічно засмальцьованим волоссям, він носив вузькі штани й гостроносі черевики. Називався бізнесменом, хоча ніхто до пуття не розумів, який у нього бізнес: перепродував телефони чи займався криптопроєктом.
Мама була зачарована.
— Чоловік солідний, перспективний. Оленці пощастило.
Весілля вона задумала відповідне. Телефоном перелічувала: ресторан для ста двадцяти гостей, лімузин, італійська сукня, фотограф зі столиці, голуби й феєрверк.
— А оплачувати хто буде? — спитала я.
— Як хто? Батьки нареченого візьмуть половину, другу ми. Хоча платити, звісно, тобі: звідки в мене такі гроші? Ірино, один мільйон чотириста тисяч для рідної сестри. Один раз заміж виходить.
Я віддала один мільйон чотириста тисяч. Два роки збирала їх на свою фуру: хотіла піти від Теслі й відкрити справу. Після весілля заощаджувати довелося з нуля.
Місце мені знайшлося за останнім столом, біля кухні, з фотографом і диджеєм. Розсаджуванням мама займалася сама. За тиждень до весілля вона попередила мене:
— Ірино, ти ж не образишся? Батьки Руслана будуть, серйозні люди. Їм про твою роботу знати ні до чого. Посидиш тихо, осторонь. — Голос вона стишила. — І фуру свою не приганяй. Бракувало ще такого соромища. На таксі приїдь.
Під час весілля мама довго виголошувала тост, плакала, дякувала батькам Руслана за щедрість, подрузі — за допомогу із сукнею, тамаді. Навіть голубам дісталося дякую. Вона сказала, що віддала цьому весіллю всю душу й останні заощадження. Мого імені в її промові не було.
Олена пройшла повз столик біля кухні в італійській сукні за триста тисяч. Нахилилася до мене, не перестаючи усміхатися фотографові.
— Хоч би вдяглася пристойно, соромище. Як баба з базару сидиш. Добре хоч, тебе тут не видно.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
В начале рассказа было недоумение - как так мать двоих дочек и так со старшей.... Где же та совесть и честь... А в конце наревелась , ведь и вжизни так бывает , что не ценят то , что даётся от чистого сердца , воспринимают как должное.... Спасибо за публикацию👍👍👍👍