Ірина платила іпотеку за квартиру свекрухи, але чоловік поклав перед нею ще й квитанції за комуналку

Звук пролунав як удар суддівського молотка.

— Ось мої умови. Просто зараз ти йдеш і виставляєш свою ластівку на продаж за ринковою вартістю.

— Продати машину? Я без неї не можу. Мені на роботу їздити.

— На автобус сядеш.

— Там душно.

— Зате корона за поручні не чіпляється, — парирувала Ірина. — Коли продаси машину, рівно половину суми переказуєш особисто мені на мій накопичувальний рахунок. Це повернення мені тих грошей, які я рік спускала на твою матір. — Вона підійшла до нього впритул і подивилася згори вниз. — А от із другою половиною грошей роби що хочеш. Можеш пустити їх на дострокове погашення іпотеки своєї матінки, щоб зменшити їй платіж, бо від завтрашнього дня я не дам вам ні копійки: ні на іпотеку, ні на комуналку, ні на кавомашини. Платити тепер твоя мама буде сама або ти зі своєї кишені. Іди розвантажуй вагони ночами, таксуй, шукай підробітки. У тебе ж так багато вільного часу, якщо ти не можеш дружину із зупинки підвезти.

Діма сидів як мішок із картоплею. Його обличчя набуло землистого відтінку. Він спробував щось сказати, але з горла вирвався лише невиразний писк.

— Якщо тебе цей варіант не влаштовує? — Ірина недбало змахнула квитанції зі столу в сміттєвий кошик. — Збирай речі, розлучаємося. Машину ділимо навпіл через суд. Будеш їздити до мами на метро з діркою в кишені. Обирай. Чекаю на рішення до ранку.

Вона розвернулася й пішла на кухню насипати котові корму. Барсик радісно потерся об її ноги, передчуваючи ситну вечерю.

У передпокої стояла цілковита важка тиша. Діма дивився в одну точку на стіні. У його голові руйнувався ідеально вибудуваний усесвіт, де він був осередком турботи й любові. Розлучатися він, звісно, не збирався. Жити на свою зарплату, оплачувати орендоване житло й терпіти суд він був фізично не готовий. Шансів, що мама покличе його до себе, не було. Вона неодноразово заявляла, що сина виростила й тепер хоче пожити для себе.

Діма зрозумів, що загнаний у кут власною жадібністю й маминими апетитами. Для себе цієї миті він зробив дуже ясний, пронизливий висновок. Не треба було нахабніти. Жив би спокійно, платила б дружина іпотеку й далі. А тепер він залишиться пішоходом, та ще й із багаторічним щомісячним боргом перед банком за мамину квартиру, який доведеться якось тягнути самому, бо потрібно допомагати мамі.