Життя без прикрасІрина уважно дивилася на чоловіка, розглядаючи кожну рисочку його обличчя. Яким же дурнем він був, самозакоханим, нахабним, обмеженим, певним, що вдало одружився. Вона не стала кричати, не стала жбурляти квитанції йому в обличчя. Вона просто усміхнулася. Усмішка вийшла широкою, рівною й абсолютно неживою. Від цього виразу обличчя Дімі чомусь стало ніяково. Він рефлекторно відступив на крок, мало не наступивши на хвіст Барсикові, який проходив повз. Кіт обурено нявкнув і сховався під столом.
— Значить, так, Дімочко. — Голос Ірини звучав рівно, як дикторський текст у новинах. — Якщо вже ми заговорили про те, хто кому й що винен, сідай. — Вона вказала йому на табуретку біля стіни.
Діма, який не очікував такого спокою, розгублено кліпнув, але сів.
— Ти, мабуть, погано вчив закони в школі або взагалі туди не ходив. — Ірина підійшла до свого столу, відкрила ноутбук і розвернула його екраном до чоловіка.
Там світилася таблиця Excel з величезною підсумковою цифрою, виділеною червоним.
— Давай проведемо невеличкий лікнеп.
— Чого ти мені тицяєш своїми табличками? — спробував набундючитися чоловік, але його голос уже трохи здригнувся.
— Мовчи й слухай, — відрубала Ірина так різко, що Діма стулив рота. — Машина, твоя обожнювана ластівка, коли куплена?
— Ну, рік тому.
— Правильно, у шлюбі. Ми з тобою одружені три роки.
— Але гроші дала мама від продажу своєї квартири, — став на звичну стежку захисту Діма.
Ірина всміхнулася.
— Так. А як вона їх дала? Згадуй. Вона продала свою чудову хатинку. Гроші покупець переказав їй на рахунок. А потім твоя мама, великий комбінатор, зняла їх у банкоматі готівкою й віддала тобі в пакетику. І ти, розумнику, прийшов до автосалону й уніс цю готівку в касу.
— Ну й що?
— А те, любий мій, що жодних документальних підтверджень того, що ці гроші — цільовий дарунок від матері саме тобі, у природі не існує. Немає договору дарування, немає переказу з рахунку на рахунок із призначенням платежу. Для закону, для суду й для будь-якого юриста ти просто взяв звідкись готівку із сімейного бюджету й купив машину, перебуваючи в законному шлюбі.
Діма сидів, прочинивши рота. До нього почало повільно, зі скрипом доходити, до чого вона веде.
— Це спільно нажите майно, Дімо. Половина цього чорного, вимитого до блиску шматка заліза належить мені. — Ірина постукала пальцем по столу. — Машина, у яку ти боїшся мене впускати, яка мені й задарма не потрібна, яку ти бережеш більше, ніж наші стосунки. І мені здається, що наші стосунки мають ознаки деградації. А якщо так, то час ділити майно.
— Ти не посмієш! — прохрипів чоловік, учепившись руками в краї табуретки.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.