Життя без прикрасІрина мовчки сіла поруч на підлогу. Решту речей вони вийняли разом, діставшись до самого дна. Ящик із насінням Тамара Василівна прилаштувала на підвіконні, знімок Степана — на приліжковій тумбочці. Для кофт знайшлося місце в шафі.
Закривши спорожнілу валізу, вона замкнула обидва замки й сховала її під ліжко.
З великої кімнати долинув бій годинника.
— Ходімо-но, — сказала Тамара Василівна, підводячись і спираючись на Іринине плече. — Без нас же все шампанське вип’ють.
Шампанського на столі не було — лише пляшка яблучного соку. Але Максик наповнював ним келихи з такою урочистістю, наче їм подали найдорожче у світі вино.
У січневий день народження Павлові виповнилося б тридцять дев’ять. Увечері, коли діти вже поснули, Ірина сиділа перед чашкою охололого чаю. Ні за що не могла взятися, дивилася перед собою, в одну точку. Тамара Василівна прийшла на кухню, вмостилася навпроти й якийсь час сиділа мовчки, без розпитувань.
— Мій Степан у лютому помер. Теж раптово, — заговорила вона згодом. — Вечір був, сидимо, він газету читає. Сказав: «Томо, щось голова болить». Пішла йому пігулку принести, а повернулася — вже немає його. У шістдесят один рік.
— Як же ви після цього жили?
— Перший рік і не знаю як. Ніби ходиш, усе робиш, а сама наче під водою. Потім прийшла весна, пора садити. Пішла на город. Мені здавалося, Степан образився б, якби я його занедбала. Від нього завжди одне чула: «Томо, землі байдуже, горе в тебе чи радість. Чекати вона не стане, садити треба вчасно». Я й посадила. А потім стало потроху відпускати. Далеко не відразу.
Ірина дивилася на неї.
— Тамаро Василівно, а з Микитою ви чому не зустрічаєтеся? З онуком?
Відповіла та лише після довгого мовчання.
— Йому сім було, коли Ілля з Мариною розійшовся. Погано розходилися, судилися, скандалили. А після розлучення Марина начебто не хотіла мене в себе бачити. Це Ілля мені так пояснював: «Вона тебе до себе не пустить, мамо. Каже про тебе таке, повторювати соромно. Не треба їхати, навіщо принижуватися». Я й залишалася вдома. Микитці до дня народження через нього гроші посилала, листівки. Ілля запевняв, що все віддав.
— А ви із самою Мариною телефоном не розмовляли?
— Ні. — Тамара Василівна опустила погляд. — Мабуть, гордість завадила. Думаю, не хоче — не буду нав’язуватися. Та в мене й телефону її немає. Раніше був, у старій книжці записаний, тільки книжку я…
Вона замовкла, а потім договорила:
— У валізі вона десь була. Внизу, під підкладкою.
— Може, пошукаємо?
— Навіщо? Уже вісім років минуло. Навряд чи він бабусю пам’ятає.
Ірина більше не вмовляла. Коли Тамара Василівна заснула, вона ще довго лежала без сну, з розплющеними очима. Згадувала конверт під клейонкою в кухонній шухляді, неіснуючу квартиру в обласному центрі й сина, який, за його словами, передавав листівки.
У лютневу заметіль, що сховала навіть хвіртку, Тамара Василівна покликала Аню до ящика з насінням.
— Давай перевіримо запаси. До весни треба знати, чого вистачає, а чого бракує.
Пакетики виймали за кухонним столом. Тамара Василівна промовляла назви, Аня повторювала за нею: «Бичаче серце» — томат, огірок, кривий перець, мамині чорнобривці, бабусина квасоля.
— А перець чому кривий?
— Та він як виросте — кривий, як ріг у кози. Зате солодкий. Це сусід мій, дід Ігор, вивів. Усе схрещував різні, поки не домігся свого.
— А чорнобривці чому мамині?
— Мені вони від мами дісталися. Вона їх на могилці висаджувала, тепер я висаджую.
Аня тримала паперові згортки двома пальцями, обережно, як коштовність. Максик спершу залишався в кімнаті з телефоном, показував, що ці заняття йому нецікаві. Потім усе-таки прийшов, присів на краєчок табуретки й долучився до роботи: читав те, чого Тамара Василівна без окулярів уже не могла розібрати.
— А цей поки залишимо закритим. — Вона відділила від решти товстий пакетик із цупкого білого паперу. — Тут огірки позаторішні. Урожай тоді найкращий був, от я насіння на розведення й зберегла. Посадимо навесні.
Погладивши папір, Тамара Василівна додала:
Поділіться враженням від історії
9Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо за добрый рассказ.
Все як в житті.Бабуся правильно все зробила.
Облегчение.История поучительная.Мама --простит сына .
Добра історія,душевна
Сльоза бринить, серце щемить😢
Материнський біль.
Серце матері побачить все.
Збентежена,від вчинку сина,виховуєш а потім не знаєш,що очікувати 😭🙏
🙏👍❤️🌸🌸🌸