Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

— Добрий день, Ірино, — тихо промовив він, уникаючи її погляду. — А мама вдома?

Ірина озирнулася, не відповівши. Тамара Василівна вже вийшла з кухні на знайомий голос. Через увесь коридор мати й син дивилися одне на одного.

— Я тепер водієм працюю, мам, — продовжив Ілля. — Далеко звідси. Працюю позмінно, буваю вдома не щомісяця. З боргами розраховуюся, половину вже виплатив. — Він помовчав. — Марині телефонував. Сказав, переказуватиму аліменти зі справжньої зарплати, як належить. Вона вислухала й поклала слухавку. Але я вже двічі переказав.

Тамара Василівна нічого не сказала.

— Мені нічого не треба, мам, — продовжив Ілля. — Ось яблук привіз. Біля дороги торгували, антонівкою. Я й подумав… — Він простягнув пакет. — Справді, нічого не прошу. Хотів дізнатися, як ти.

Вона довго роздивлялася його робочу куртку, яблука, тремтячу руку з пакетом. Потім повернулася до Ірини, наче по дозвіл: адже будинок належав їй. Ірина кивнула.

— Заходь, — сказала Тамара Василівна. — Тільки взуття зніми: Аня сьогодні вранці підлогу вимила. І руки вимий, зараз суп їстимемо.

Поріг Ілля переступив обережно, як заходять до чужої хати. Нахилився до черевиків і довго розплутував шнурки, не підводячи голови. З-за бабусиної спідниці визирнула Аня.

— Це дядечко, який із тортом приходив?

— Він, Анечко.

— А кричати він знову буде?

Ілля випростався й подивився на дівчинку. Обличчя в нього стало таким, ніби вона його вдарила.

— Ні. Більше ніколи не буду.

Аня подумала й із серйозністю дорослої сказала:

— Гаразд, сідайте тоді. Тільки ту табуретку біля дверей не займайте, бабусину. Вона раніше на ній сиділа, коли сумувала. Тепер уже не сидить.

Вечеряли вп’ятьох. Максик повернувся з вулиці останнім і, побачивши Іллю, надовго затримався у дверях. Потім усе-таки пройшов до свого місця. За вечерею він не промовив ні слова, але з-за столу не пішов.

Ілля їв неквапно, дивлячись у тарілку. Ірині було видно, як важко він стримується. Тамара Василівна мовчки підкладала йому хліб.

Коли після вечері він уже застібав куртку біля дверей, мати винесла маленький кульочок. Новий, щойно складений з аркуша Аниного зошита. Дрібним учительським почерком на ньому було виведено: «Огірок свій, Тиховербове».

— Візьми. Навесні посієш, де б не опинився. Хоч у відро на балконі. Поливай, спостерігай, як росте. Це заспокоює, Ілле, я знаю.

Велетенський чоловік у робочій куртці прийняв паперовий кульочок на долоню й тримав дбайливо, немов підібране під гніздом пташеня.

— Мамо, пробач мені.

Тамара Василівна поправила йому комір — так поправляють дитині перед школою.

— Іди, Ілле. Повернешся з роботи — приїжджай. Тільки заздалегідь подзвони. Тут діти.

З вікна Ірина бачила, як він іде до автобусної зупинки. Темно-синя куртка, зсутулені плечі, повільна хода. На ходу він обережно сховав щось за пазуху, у внутрішню кишеню, ближче до серця.

Коли дім заснув, Ірина пішла перевірити двері в сад. Біля дальньої кімнати вона затрималася: крізь прочинені двері було видно нічник. Тамара Василівна спала. На тумбочці стояла фотографія Степана в рамці, поруч лежав Анин зошит із недоробленими кульочками.

Липовий ящик із випаленим колоском залишався на підвіконні. З-під ліжка ледь виглядала стара коричнева валіза з металевими кутиками. Порожня, вона була засунута так далеко, як тільки дозволяло ліжко.