Життя без прикрас— Фільм подивилася. Статті читаю, блог Максима теж, — заговорила вона швидко, смикаючи ручку сумки. — Бачу, добре у вас усе. Навіть краще, ніж добре.
— І що далі? — різко спитав Максим. Він схрестив руки й дивився на неї, як на настирливу муху.
Оксана й далі зверталася до батька, наче сина не чула.
— Я тоді помилилася. Не треба було їхати. Шкодую… Мені хочеться назад. Ми ж були сім’єю.
Віктор довго дивився на неї. Півтора року тому така розмова, можливо, зламала б його. Тепер він не відчував нічого.
Порожнеча.
— Ти запізнилася, Оксано, — сказав він, витираючи руки об фартух. — Я вже інший. Зі мною залишилися люди, які вірили, коли було тяжко. Не ті, хто прийшов на гроші.
Вона здригнулася й ступила назад, потім пом’якшила голос.
— Ти мене ще кохаєш, я ж знаю. Ми стільки прожили разом. Я згодна жити в Берестяному Лозі. Працюватиму, допомагатиму тобі.
Віктор похитав головою.
— Не кохаю. Уже давно. А може, від самого початку називав коханням самотність після Олени. Пробач, що затягнув тебе сюди. Нам обом було погано.
Для Оксани це прозвучало як вирок. Збліднувши, вона вхопилася за стіл.
— Але ж гроші у вас з’явилися! Виставки, кіно, договори з музеями… Скільки тобі платять?
Віктор уперше всміхнувся.
— Гроші? На одинадцятьох ділимо. Спершу податки, деревина, обладнання, ремонт хат. Майстрові виходить приблизно як учителеві в сільській школі. Скромно живемо, гідно.
— Не повірю. Блог, туристи, музеї, фільм уся країна бачила! Ти ділитися не хочеш.
Віктор мовчки підняв зі столу Іринин планшет, відкрив розрахунки й подав Оксані.
— Тоді подивися.
Вона схопила планшет. У таблиці була зазначена місячна виручка на одинадцятьох; із неї віднімалися податки, закупівлі, амортизація верстата, ремонт гостьових хат. Майстрам справді діставалося стільки, скільки сільським учителям.
Оксана кинула планшет на стіл.
— Дурнем був, Вікторе, ним і залишився! — Голос зірвався. — Замість нормального життя вибрав злидні у своєму Берестяному Лозі. З цією… сільською, — вона невизначено кивнула.
— Ідіть геть, — сказав Максим, виступивши вперед. Обличчя в нього побіліло. — Зараз же. І більше сюди не приходьте. Сім’я в нас справжня, без вас.
Оксана поглянула на спокійного Віктора, на змужнілого, сильного Максима й зрозуміла, що програла. Різко розвернувшись на підборах, пішла крізь натовп, штовхаючи людей плечем. Віктор провів її поглядом і знову взявся до роботи. Ані тремтіння в руках, ані тривоги всередині.
Ще три дні виставки принесли десятки пропозицій про співпрацю. Продали всю колекцію. Віктор кілька разів давав інтерв’ю, фотографувався з чиновниками від культури й тут-таки забував, хто вони.
Увечері в готелі телефон показав незнайомий номер.
— Вікторе, знову я. — У голосі Оксани тепер чулися злість і жорсткість. — Наступного тижня буду в Берестяному Лозі. Треба розлучення оформити й майно поділити. Мені належить законна частка. Знадобиться — юриста найму.
Він вислухав її до кінця.
— Приїжджай. Поговоримо.
Телефон ліг на тумбочку. Максим тривожно дивився на батька.
— Вона все-таки приїде?
— Так, — кивнув Віктор. — Тільки від цього нічого не зміниться.
Він ліг і заплющив очі. За вікном шуміла столиця, а думав він про тишу Берестяного Логу, про майстерню й Ірину, яка чекала вдома, про запах соснової стружки рано-вранці.
Восени дорога іномарка влетіла в село з таким ревом, наче Оксані хотілося сповістити про себе кожну хату. Берези стояли золоті, пахло опалим листям і димом із печей. Машина загальмувала біля Вікторової хати, грюкнули дверцята.
Чутки тут випереджали вітер: мешканці вже знали і гостю, і причину її приїзду. Галина Іванівна похитала головою біля вікна, а Петро, що проходив повз, навмисно не привітався.
Віктор вийшов у старих джинсах і домашній сорочці. Глянувши на автомобіль, подумав, що він явно орендований: купити такий Оксана не могла.
— Заходь.
Вона поправила пальто й піднялася сходами. Підбори стукотіли гучно, недоречно.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.