Життя без прикрасЧерез місяць із машин вийшли перші гості: п’ять сімей із різних великих міст — із дітьми, фотоапаратами й палаючими очима. Люди озиралися, вдихали повітря.
— Як же легко дихається, — сказала жінка років тридцяти, обійнявши доньку.
У старому клубі Віктор учив їх робити качечку-свищик. Пояснював, як узяти ніж, як повести ним, знімаючи стружку, як почути дерево руками. Діти сопіли, дорослі старалися не менше. Качечки виходили нерівні, кривуваті, зате кожен зробив свою сам.
Надвечір біля річки розпалили багаття. Розсілися на колодах із чаєм із термосів і пирогами Галини Іванівни. Діти гасали з дерев’яними птахами, дорослі мовчки сиділи перед вогнем. Поруч із Віктором була Ірина. Він узяв її за руку, ні від кого не криючись; вона всміхнулася й присунулася до нього плечем. Максим знімав цей вечір. Згодом за одну добу його ролик переглянули двісті тисяч разів.
Наступного дня біля майстерні зупинилася пошарпана машина. Худий молодий чоловік в окулярах, із рюкзаком за плечима, невпевнено підійшов до Віктора й простягнув руку.
— Добрий день. Дмитро. Я племінник Сергія, який знімав про вас документальний фільм.
— Сергія пам’ятаю, — відповів Віктор, потиснувши руку. — А ти з чим до нас?
Дмитро знітився, поглянув на майстерню.
— Хочу ремесла навчитися. У столиці працював, у рекламному офісі. Утомився. Хочеться руками щось справжнє робити. Дядько казав, ви можете навчити, якщо погодитеся.
Віктор глянув на Василя Степановича. Той знизав плечима: чому б і не взяти.
— Надовго збираєшся?
— Якщо вийде — назавжди, — чесно сказав Дмитро.
Він залишився. До кінця року крила в нього виходили майже як у Василя Степановича; старий тільки й робив, що нахвалював учня.
Липневе сонце відбивалося у скляному куполі виставкового павільйону. Вибравшись із машини, Віктор замружився. Столиця оглушувала сигналами, людськими голосами, музикою з вуличних динаміків; від асфальту й кав’ярні на розі віяло теплом і солодким запахом. Максим ішов поруч, озирався й знімав.
Цього літа «Дерев’яного птаха» офіційно визнали одним із брендів області й запросили на велику виставку народних промислів. Віктор довго відмовлявся: нехай син з’їздить, сам він до такого не пристосований. Ірина не поступилася.
— Артіль за тобою впізнають. Людям потрібен ти сам, а не світлина. Їдь.
Діставалися літаком. Віктор раніше ніколи не літав і дивився крізь ілюмінатор на хмари й землю — маленьку, наче іграшкову. На зльоті він так учепився в підлокітники, що Максим сміявся й фотографував його.
Із собою привезли п’ятдесят найкращих робіт: птахів, коників, оленят, набори звірят, розписні скриньки. Кожну загорнули в тканину й окремо поклали в коробку. Усі вироби були вирізані з дерева, розписані Іриною й пахли олією.
Масштаб виставки приголомшував: сотні стендів у величезному павільйоні, тисячі людей. Тут з усієї країни зібрали глиняні іграшки, розписну кераміку, мереживо; поруч із ними було різьблення з Берестяного Логу. Над своїм стендом вони розмістили назву: «Дерев’яний птах Берестяний Лог».
Віктор розставляв роботи на полицях тремтячими від хвилювання руками, а Максим розвішував світлини села, майстерні, перших занять із гостями. Відвідувачі підійшли відразу. Брали птахів, дмухали на крила й здивовано ахали, коли ті поверталися. Питали ціни, купували, просили Віктора сфотографуватися з ними.
— Оце майстерність, — сказала жінка років п’ятдесяти, притиснувши розписного птаха до грудей. — Рідко тепер таке побачиш.
Віктор відповідав нерозбірливо, ніяковів. Стільки уваги до себе він не знав; Максим підказував слова, знімав і вів трансляцію. Її дивилися двадцять тисяч людей. На екрані миготіло: «Молодці! Пишаємося!», «Ось воно, справжнє життя», «Берестяний Лог — наша гордість».
Наприкінці дня Віктор почувався так, наче розвантажив цілий вагон деревини. Нила нога, затерпла спина, але на душі було тепло. Дякували за роботу, за повернуте дитинство, за пам’ять — за справжнє серед пластику.
Наступного дня, перед обідом, до стенда наблизилася жінка з укладеним волоссям, свіжим манікюром і модною сумкою. Дорогий чорний костюм, підбори. Віктор упізнав обличчя не відразу.
Оксана.
Він завмер із ножем, яким щойно показував відвідувачам різьблення. Максим обернувся й увесь напружився. Оксана невпевнено всміхнулася, потягнулася обійняти чоловіка через стіл.
— Вікторе… Скільки ж часу минуло.
Він відсторонився, поклав ніж на стіл.
— Оксано, навіщо ти тут? — спитав рівно й холодно.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.