Життя без прикрасЗа час життя в обласному центрі Оксана встигла зненавидіти запах кіоску на розі — бензин, змішаний зі свіжою друкарською фарбою. Навесні довкола нього лежали брудні рештки снігу. Вітер забирався під розстебнуту куртку, на заміну якої не було грошей.
Вона проходила біля кінотеатру й зупинилася перед знайомим обличчям. Віктор тримав різець, під його пальцями виникав птах. Над фотографією — «Дерев’яний птах», нижче — «Документальний фільм» і рядок про повернення села до життя.
Оксана купила в кіоску газету. Там теж писали про фільм, про Берестяний Лог і майстра, якого покинула дружина. Вона читала на вітрі, вже не помічаючи холоду. Кожне слово входило у свідомість, як цвях.
Помилилася.
Він обійшовся без неї: налагодив справу, здобув ім’я, його впізнала вся країна. Оксана озирнулася — сірі панельні будинки, багно, розбите скло на зупинці. Після від’їзду її власне життя стало сірою плямою.
У торговому центрі вона продавала постільну білизну, проводила на ногах вісім годин. Начальниця цідили слова крізь зуби, грошей ледве вистачало. На околиці чекала кімната в комуналці — дванадцять метрів, сусідка, яка вечорами пила й кричала на весь коридор.
Подруги допомагали перший місяць, потім перестали телефонувати. Оксана їхала до них із таким натхненням, а виявилося — кожен у місті сам по собі. Самотність липла до неї, страшна, як весняна сльота під ногами.
А Віктор був щасливий. Їй вистачало афіші й кадрів, що миготіли в новинах: спокійне обличчя, впевнені руки, поруч люди. Родина, яку об’єднала справа, а не спорідненість.
На автобус Оксана витрачатися не стала. Сорок хвилин ішла брудними вулицями до своєї комуналки. У кімнаті зняла куртку, опустилася на продавлений диван і дістала телефон.
Номер Віктора залишався в пам’яті. Вона так і не видалила його: берегла цю слабкість, цю лазівку на випадок, якщо стане зовсім несила. Тепер натиснула виклик. Гудки тяглися нескінченно довго, доки не відповів знайомий холодний голос.
— Алло?
— Вікторе… Це Оксана.
Голос здригнувся. Він не відповідав, вона чула тільки рівне дихання.
— Де взяла номер? — запитав він безсторонньо.
— Я афішу побачила, фільм… І статтю прочитала, — заквапилася вона, збиваючись. — Хотіла спитати, як ви живете. Може, приїхати мені? Поговорили б. Усе-таки стільки років…
Він знову помовчав. Вдалині скрипнули двері, жінка тихо про щось запитала.
— Нічого, зараз, — відповів Віктор убік, потім повернувся до розмови: — Оксано, мені ніколи.
Зв’язок одразу обірвався. Вона залишилася на дивані з телефоном, дивлячись у вікно на сіре небо. Її душили сльози, але заплакати не виходило. У горлі стояла важка, як камінь, грудка.
Після фільму телефон артілі майже не змовкав: магазини екотоварів, колекціонери, музеї народної творчості телефонували з різних міст, замовляючи птахів із Берестяного Логу. Замовлень стало втричі більше. Ірина відповідала на листи, записувала заявки й ледве встигала опрацьовувати нові звернення.
— Вікторе, мережа музеїв народного промислу пропонує постійний договір, — сказала вона, зайшовши до майстерні з планшетом. — По триста різних виробів щомісяця, ціна фіксована.
— Триста? — Він поклав ніж і витер руки.
— Якщо розширимося, подужаємо. Але знадобляться і люди, і обладнання.
Відкладати розширення Віктор більше не міг. Узяли двох майстрів із сусіднього села, навчили; купили дорогий верстат для чорнової обробки, розраховуючи, що витрати окупляться. Він надавав дереву грубої форми, усе інше, як і раніше, робили вручну. Тепер тут працювали одинадцять людей, і майстерня гула, мов вулик.
Максим тим часом наповнював блог сільським життям. У кадр потрапляли Петро, який розтоплював лазню, Галина Іванівна з хлібом із печі, Василь Степанович і Роман, які тягли від річки щуку на три кілограми. Під роликами запитували: «А приїхати до вас можна? Хатку б винайняти».
— Тату, дві хати, які дядько Петро на краю села полагодив, пам’ятаєш? — Одного вечора Максим сів навпроти батька, поклавши телефон на стіл. — Давай гостей туди пускати. На вихідні приїдуть, поживуть, різьбити повчаться. За хату платять і за заняття теж. Ось скільки охочих. — Він показав суцільно заповнений коментарями екран. — Містянам тиші бракує, повітря, життя без метушні. У нас це є.
Віктор почухав потилицю.
— У Берестяний Лог — туристи? Ти серйозно?
— Ще й як.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.