Дружина покинула чоловіка з інвалідністю в глухому селі

— Сідай. — Віктор указав на стілець.

Оксана сіла напружено, сумку залишила на колінах. Ірина принесла чайник, наповнила чашки; у її тихих, упевнених рухах відчувалася господиня дому. Оксана розглядала її з ревнощами, які погано вдавалося приховати.

— Ця? Та сама сільська?

Віктор відпив чаю.

— Ірина Ковальчук. Моя наречена. Одружимося, носитиме моє прізвище.

Ірина збентежено всміхнулася й сіла біля нього. Максим залишився біля стіни зі схрещеними руками, мовчки підтримуючи батька. Оксана ковтнула, випросталася й вийняла теку.

— Я у справі приїхала, — сказала вона, кладучи її на стіл. — Офіційне розлучення й поділ майна. Свою частку хочу отримати.

— Кажи, — кивнув Віктор.

— Будинок. — Вона загнула палець. — Артіль. Твій прибуток. Усе, що в шлюбі нажили.

— Будинок на Максима записаний ще за життя його матері, Олени. Є засвідчений у нотаріуса заповіт. До нашого шлюбу будинок не має стосунку.

Оксана сіпнулася.

— Отже, майстерня.

— Старий клуб належить місцевій владі, артіль його орендує. Це не моя власність.

— А твоя частка?

— Одинадцята частина спільного прибутку. Сума невелика. На виставці я тобі показував.

— Не вірю! — відмахнулася вона. — На всю країну прославився, музеї договори укладають, туристи за навчання платять. Там великі гроші. Скупишся ти.

Віктор відкрив таблицю на Ірининому планшеті й передав його через стіл.

— Тут можеш перевірити все: виторг, витрати, податки, зарплати. До копійки.

Оксана вп’ялася поглядом у рядки. Виторг за місяць — на одинадцятьох працівників. Деревина й фарби, податки, амортизація верстата, гостьові хати, оренда клубу. Внизу — заробіток майстра, приблизно як в учителя. Вона гортала, поверталася назад, шукала приховані гроші. Нічого не знайшовши, відкинула планшет.

— Отже, правда… — Голос осів. — Ти на ці гроші живеш? Зі старими порівну ділиш?

— Правда, — відповів Віктор. — Чесно працюємо. Лотерейного виграшу тут немає, Оксано. Є праця. Для багатства мало, для життя вистачає.

Вона мовчала, розглядаючи стіни, світлини, спокійні обличчя. Щось під її злістю надломилося.

— А я їхала й думала, — промовила вона майже нечутно. — Повернуся, нарешті поживу по-людськи. У тебе тепер дім — повна чаша. Заберу своє, за прилавком більше стояти не доведеться. — Вона гірко всміхнулася. — А все як раніше. Тільки ви без мене. Щасливі.

— Без тебе, — м’яко озвався Віктор. — Я перестав тягти те, чого не мав би. Ти теж могла б відпустити, якби дозволила собі. Адже тобі тут погано було. Не за те, що пішла, себе вини. За те, що намагаєшся повернутися туди, де тебе вже немає.

Вона дивилася на нього, і вперше за розмову в очах з’явилося щось живе замість вимоги.

— Підпишу розлучення, — глухо сказала Оксана. — Частку залиш собі. Вдавися своєю чесністю.

Останні слова прозвучали зло, за звичкою, але колишньої сили в них не лишилося.

— Вам час, — холодно сказав Максим, ступивши вперед. — Тут у нас сім’я. Без вас. У Берестяному Лозі вам не раді.

Ірина поклала долоню на Вікторову руку, що лежала на столі. Їхні пальці переплелися. Оксана побачила цей простий жест, їхні спокійні обличчя — і більше нічого не треба було пояснювати.

Вона схопилася, забрала теку із сумкою, грюкнула дверима так, що задзвеніли шибки. Завела машину, розвернулася й поїхала, залишивши пил і запах вихлопних газів. Віктор дивився з вікна, поки автомобіль не зник за поворотом. Ірина притулилася до його плеча; Максим сів навпроти й видихнув.

— Нарешті, — тихо сказав він.

— Шкода мені її, — несподівано промовив Віктор, досі дивлячись у вікно. — Це не від злості. Заблукала людина. Буває.

Узимку артіль влаштувала свято у відреставрованому клубі. Під гірляндами парували пироги, печеня, пельмені, пахло хвоєю; у кутку стояла ялинка з дерев’яними птахами. Прийшло все село: Галина Іванівна в новій хустці, Василь Степанович із дружиною, Петро із сім’єю, Роман.

Був і Дмитро, чиє різьблення вже важко було відрізнити від роботи старих майстрів. Двоє майстрів із сусіднього села, три сім’ї з дітьми, які переселилися сюди після фільму, теж зібралися за столами.

Віктор підвівся зі склянкою. Розмови стихли.

— Вип’ємо за сім’ю, яку знаходиш душею. За людей, які не йдуть, коли тобі тяжко. За живий Берестяний Лог, за ремесло, що зібрало нас. Щастя ж руками творимо: з дерева, любові, вірності. За сім’ю!

— За сім’ю! — підтримали його з усіх боків.

Ірина сиділа поруч, тепер уже його дружина, з його прізвищем. Повінчалися тихо в сільській церкві, покликали лише своїх. Вона всміхалася й погладжувала округлий живіт. Дитину чекали навесні; у районній лікарні казали, що буде хлопчик.

Віктор подивився у вікно. Сніг засипав подвір’я, з димарів майстерні й житлових хат здіймався дим. Діти сміялися, ліпили сніговика, розмахували дерев’яними птахами. Від холоду поболювала нога. Та зараз це не заважало щастю.

Він був удома.

Берестяний Лог жив. Скоро з’явиться людина, якій Віктор передасть маленький ніж із кістяним руків’ям і покаже, як слухати дерево, — так само, як колись показував дід.

Він обійняв Ірину за плече, і вона накрила його руку долонею. З іншого боку підсів Максим, притулився до батька. Надворі сніг укривав село білою ковдрою; тут розмовляли, сміялися, дзвеніли виделками об тарілки. Тривало просте, чесне життя.