Роман Гордієнко дізнався про Гнатюка до обіду. Подзвонив знайомий зі слідства, говорив тихо й швидко:
— Романе Ігоровичу, біда. Гнатюк дає свідчення. На всіх.
— Що значить на всіх?
— На вас, на Кравченка. Про землю, гроші, «Меридіан». Їдьте, поки можете.
Зв’язок обірвався. Гордієнко лишився сидіти в кабінеті, втупившись у стіну. Двадцять років він будував імперію. «Стройальянс», великі контракти, тисячі працівників, зв’язки, рахунки, нерухомість. Усе це раптом виявилося не фортецею, а будинком зі скла.
Він набрав Кравченка.
— Ти знаєш про Гнатюка?
— Знаю.
— Що робити?
— Заперечувати.
— Ти збожеволів? У них Каденко, Савицький, Коваленко, тепер Гнатюк. Документи в них. Це лавина.
— Адвокати розберуться.
— Адвокати лавину не тримають.
— Що пропонуєш?
— Тікати. У мене є рахунки за кордоном. Я забираю сім’ю й іду.
— Тікай, якщо хочеш. Я зі свого міста як пацюк не піду.
— Тоді ти не сміливий. Ти сліпий.
Гордієнко кинув слухавку й почав збирати документи. Але коли спустився в підземний гараж, біля машини на нього чекав Юра Чайка.
— Романе Ігоровичу, — сказав він майже привітно. — Поїдьмо поговоримо.
— Я нікуди не поїду.
— Поїдете. Питання тільки, самі чи з допомогою.
Гордієнко озирнувся на камеру. Юра помітив це й ледь усміхнувся.
— Камера бачить, але не рятує.
Бізнесмен зрозумів, що правда. І сів у машину…
