Життя без прикрасЗ екрана Вероніка запитала:
— А довго ще цю комедію розігрувати? Коли ти нарешті з нею розлучишся?
Тепер у залі стало так тихо, що не було чути навіть дихання. Погляди переходили з екрана на Віктора й назад.
— Не квапся. Треба все зробити з розумом. Спершу вона перепише квартиру на мене. Потім почекаємо місяців три-чотири, щоб не було підозр. А там уже й розлучатися можна. Квартира залишиться за мною, а ми з тобою заживемо, як хотіли.
Надія Борисівна скрикнула й сховала обличчя в долонях. Геннадій підвівся з-за столу. На сина він дивився так, немов бачив уперше.
— Вітю… — прошепотіла Надія. — Що це таке? Що ти накоїв?
Посеред зали Віктор стояв білий як полотно. Губи рухалися, проте жодного слова він не вимовив. Вероніка вхопилася за сумку, спробувала підвестися, але перед нею вже стояла Жанна.
— З місця не руш, — жорстко сказала вона. — Спершу додивишся.
Розмова на екрані не переривалася.
— А якщо не перепише? — запитала Вероніка.
— Перепише. Я вже почав її обробляти. Кажу, мовляв, давай оформимо все на двох, щоб я почувався повноправним господарем. Вона думає, що це про рівноправність у шлюбі. Дурепа довірлива. Ще тиждень-два, і вона сама побіжить документи переоформлювати.
Вероніка засміялася.
— Блін, ти геній! Серйозно! Закохати в себе вчительку виявилося простіше простого.
Шкільні колеги Дарини ахнули. Завучка Поліна Денисівна встала; стільки ненависті було в її погляді, зверненому до Віктора, що він відступив на крок.
— Ну а шо? Вона ж самотня була, без мужика. Працює в школі за копійки, живе нудно. А тут я — красень, уважний, квіти дарую, компліменти. Сама до рук упала, — говорив він з екрана.
Гості почали підводитися. Хтось голосно вилаявся. У поглядах друзів, звернених до Віктора, була відраза. Руслан, який працював із ним в автосервісі, похитав головою.
— Ну ти, блін, і відморозок…
Віктор на екрані притягнув Вероніку до себе й поцілував у шию.
— Ти ж знаєш, що я кохаю тільки тебе. Даринка — це просто спосіб розв’язати наші житлові проблеми. У неї квартира в центрі, двокімнатна, без іпотеки. Ми її продамо, купимо собі щось нормальне, на решту заживемо.
До сина повільно наблизився Геннадій. Він почервонів, руки в нього тремтіли.
— То ти обдурив дівчину? Заради її квартири одружився?
Віктор лише розтулив рота. Відповісти батько йому не дав: розмахнувся й ударив по обличчю. Ляпас пролунав як постріл. Син відсахнувся, притиснувши долоню до щоки.
— Тату, ти чого?
— Не знаю я тебе, — прошипів Гена. — Немає в мене такого сина…
Надія Борисівна плакала, тримаючись обома руками за голову. Мати Дарини підійшла й обійняла її. Так вони й залишилися стояти вдвох перед екраном, на якому йшли останні хвилини запису.
— Мені час повертатися… — говорила Вероніка на відео.
— Іди. Я вийду за пару хвилин… — відповідав їй Віктор.
— Кохаю тебе.
Вони поцілувалися востаннє. Вероніка вийшла з підсобки, залишивши Віктора самого.
Показ закінчився. Екран згас.
Дарина стояла поруч із ним і дивилася в залу. Тепер погляди гостей були звернені до неї: співчутливі, приголомшені, захоплені. Вона повільно підняла ліву руку й стягнула з пальця обручку.
Віктор сидів за столом. Коли Дарина підійшла, він дивився на неї з розтуленим ротом, так і не знаходячи слів. Вона поклала перед ним обручку.
— Забирай, Вітю, — сказала вона тихо й спокійно. — Чоловіком я тебе більше не вважаю. У понеділок подам на розлучення. На мою квартиру можеш не розраховувати. Усе, що тобі дістанеться, — ця ганьба.
Він потягнувся до неї, намагаючись схопити за руку.
— Дарино, зачекай! Ти все не так зрозуміла. Дай мені пояснити…
Дарина відсмикнула руку, немов від вогню.
— Не торкайся мене. І близько до мене не підходь. Я вимагаю, щоб ти сьогодні ж з’їхав із моєї квартири. Даю тобі годину забрати речі, потім викину їх на смітник.
— Дарино, прошу тебе…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.