Життя без прикрасВероніка схопилася, підхопивши сумку.
— Слухати таке я не збираюся!
— Ні, ще й як послухаєш! — Жанна стала перед нею. — Хочеш піти? Ну то йди. Тільки всі, хто тут сидить, уже знають, що ти за людина. Отака подруга: спиш із її чоловіком, а заразом із ним вигадуєш, як украсти в неї квартиру. Тепер цього ні від кого не приховаєш. Іди, Вероніко, тікай звідси. Але не думай, що про вас знатимуть лише ті, хто сьогодні зібрався в цій залі. Про це дізнаються всі. Я сама розповім кожному, яка ти подруга й що ви вдвох збиралися зробити з Дариною.
Зблідла Вероніка обвела поглядом гостей. На неї дивилися з презирством. Вона різко розвернулася й вибігла, застукавши підборами по залі. Слідом грюкнули двері.
Біля столу залишався Віктор — розгублений, зломлений. До нього підійшла мати, досі плачучи.
— Вітю, як же ти міг? Як ти міг так повестися з цією дівчиною?
У відповідь він не вимовив нічого. Геннадій узяв його за плече й розвернув обличчям до себе.
— Забереш речі й з’їдеш від Дарини. Більше перед нею не з’являйся. Ти мене почув?
— Тату, але…
— Почув?!
Опустивши голову, Віктор кивнув. Батько відштовхнув його.
— Геть звідси. Негайно.
Віктор попрямував до виходу. Гості розступалися перед ним, немов перед зачумленим. Жодного слова йому вслід не сказали. Він вийшов із зали, і за ним зачинилися двері.
Дарина залишилася посеред зали. Напруга, що тримала її останні дні, відпускала; натомість відчувалися втома й порожнеча. Батько підійшов і обійняв її за плечі.
— Ну все, донечко. Закінчилося.
Вона притулилася до нього й нарешті дозволила собі розслабитися. По щоках знову потекли сльози — тепер від полегшення.
— Тату, у мене вийшло.
— Вийшло, рідна. Я тобою пишаюся.
До Дарини почали підходити гості. Шкільні колеги обіймали її, підтримували. Поліна Денисівна, завучка, взяла її за руку.
— Дариночко, ти героїня. Не кожна наважилася б на те, що ти зробила. Тепер уже всі розуміють: з тобою жарти кепські.
Підходили й приятелі Віктора. Просили вибачення, казали, що й гадки не мали, на що він здатен.
— Ми ж його нормальним мужиком вважали, — сказав Руслан. — Знали б, що задумав, самі б пику набили.
Тітка Ніна обіймала Дарину й плакала.
— Дівчинко моя бідна, скільки ж тобі довелося витерпіти! Добре, що ти не стала мовчати. Правду приховувати нема чого.
Останньою підійшла Надія Борисівна. Очі в неї почервоніли, обличчя було мокре від сліз.
— Дариночко, пробач. За сина мого пробач. Я й подумати не могла, що він здатний на таке. Соромно мені перед тобою…
Дарина обійняла її.
— Надіє Борисівно, ви ні в чому не винні. Ви хороші люди. А ваш син… Він сам обрав лихий шлях. Я його більше не визнаю. Він для мене мертвий.
Надія Борисівна ще раз обійняла Дарину, після чого вони з чоловіком пішли.
Гості розходилися поступово. Одні затримувалися, щоб поговорити з Дариною й підтримати її, інші йшли мовчки, ще осмислюючи побачене. До десятої вечора залишилися лише вона, батьки, Жанна й Артем Романович.
— Дякую вам за все, — звернулася Дарина до адміністратора. — Без вашої допомоги я б не впоралася.
— Радий, що вийшло саме так. Усе-таки справедливість є.
З ресторану вони вийшли на холодний вітер. Біля машини Дарина зупинилася, закинула голову. У темному небі мерехтіли далекі, байдужі зорі.
— Мамо, тату, поїдьмо до мене. Подивимося, чи забрав він речі.
— Звісно, донечко. Поїхали.
Через двадцять хвилин вони були біля будинку. Діставшись четвертого поверху, Дарина відчинила двері квартири. У темному передпокої було тихо; вона ввімкнула світло. Взуття Віктора зникло.
У спальні його одяг більше не займав шафу. Не залишилося у ванній ані бритви, ані зубної щітки. Речі він забрав. Пішов.
Дарина дісталася дивана у вітальні й сіла. Поруч вмостилися батьки, а Жанна принесла чай.
— Що ти зараз відчуваєш? — тихо запитала мама.
— Не знаю, — зізналася Дарина. — Полегшало. Тільки біль нікуди не подівся.
— З часом мине, — озвався батько. — Час лікує.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.