Життя без прикрас— Костянтин Миколайович Шаповал? Ходімо з нами, — звернувся старший, сухорлявий майор зі стомленим обличчям.
— Що сталося? — Костянтин спробував усміхнутися. — Нам на літак, ми не встигнемо.
— Районний суд заборонив вашим неповнолітнім дітям виїзд із країни без згоди обох батьків. Згоду матері, яку ви пред’явили під час реєстрації як нотаріальну, визнано підробленою. Без вилучення документів і вашого затримання для перевірки не обійтися.
— Якась помилка. Ви… ви нічого не зрозуміли…
— Тату, мені страшно, — тихо промовив Мишко, вчепившись у його ногу.
Лариса ступила крок назад. Потім відступила ще на один; обличчя її зблідло.
— Усе чисто — так ти мене запевняв, Костю.
— Це непорозуміння!
— Громадянко Кудрявцево, вам теж потрібно пройти з нами, — сказав майор, повернувшись до Лариси. — Є запитання щодо переказу чотирьох мільйонів двохсот тисяч із рахунку Шаповалів на ваш особистий рахунок.
Лариса розтулила рота, стулила губи й знову спробувала заговорити. Костянтин уперше побачив у її погляді такий швидкий, холодний, розважливий відступ. Вона відсахнулася, наче від чужого, і, не обертаючись до нього, вигукнула на весь зал:
— Я нічого про це не знала! Він казав, що гроші його!
Біля виходу із зони огляду, за скляною перегородкою, чекала Ольга. Темно-синє пальто, бліде обличчя, розтріпане вітром волосся, почервонілий на морозі ніс. Поряд був Вадим, трохи позаду — Тамара: невисока брюнетка в строгому костюмі, з блокнотом у руках.
Ольга не кинулася до них і не стала кричати. Стояла й дивилася.
— Мамо! — першою помітила її Віка.
Дівчинка висмикнула руку з батькової долоні, пробралася крізь огорожу й побігла. Спіткнулася на ходу; молодий працівник устиг підхопити її, перш ніж вона впала. Ольга опустилася на коліна й притиснула доньку до себе — так міцно, як обіймають, уже переставши сподіватися на зустріч.
Мишко заплакав і потягнувся за сестрою. Його підняв на руки Вадим.
— Ти прийшла, — Віка прошепотіла це в мамине плече. — Ти ж обіцяла, що не залишиш.
— І не залишу тебе, сонечко. Ніколи.
Ольга ще не бачила в чоловіка такого обличчя: розгубленість зі страхом і злістю змішалися в ньому в суцільну сіру масу. Костянтин подався вперед, але майор без слів притримав його за лікоть.
— Олю… це ти? — хрипко вимовив він.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.