Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

У кишені пальта лежали ключі від квартири на Кленовій вулиці. Право ввійти в неї вона ще мала. Там був одяг, решта речей, дитяче ліжечко, яке вони з Віктором складали, сміючись з інструкції. Але господинею квартири була Світлана Андріївна: житло дісталося їй від померлої матері.

— Живіть, діти, скільки треба. Для вас мені нічого не шкода, — любила повторювати свекруха.

Водночас зареєстрована Оксана була за іншою адресою — у двокімнатній квартирі самої Світлани Андріївни на Садовій. Так та наполягла після весілля.

— Так буде надійніше. Із бабусиною квартирою хтозна що ще, документи ж старі.

Тоді Оксана сперечатися не стала. Тепер фраза повернулася, і вона навіщось відклала її в пам’яті окремо, як відкладають цифру, що не сходиться з підсумком.

Залишалася Ірина. Її зміна закінчувалася о восьмій вечора, удома були чоловік і двоє синів, а в тісній двокімнатній квартирі навіть кішці ніде було розвернутися. І все ж подруга не відмовить. Раніше не відмовляла жодного разу.

Інших людей, яким можна було зателефонувати, не залишилося. Бабуся померла три роки тому. Від батька в Оксаниному житті було лише ім’я — Сергій: поїхав далеко й не повернувся. Від матері залишилася єдина фотографія, вицвіла, із загнутим кутиком.

На ній молода жінка з довгою темною косою сміялася, відкинувши голову й мружачись проти сонця. Бабуся підписала зворот: «Марина. Літо». За двадцять чотири роки знімок перекочував зі шкільного ранця до студентської сумки, потім — до обкладинки паспорта. Оксана знала це обличчя краще за власне.

— Вона розбилася в аварії, — сказала бабуся шестирічній онучці. — Більше не розпитуй. Мені важко про це.

Кмітлива дівчинка перестала питати.

Оксана вже вирішила їхати до Ірини й чекати на неї біля під’їзду, коли задзвонив телефон. Незнайомий міський номер. Вона відповіла.

— Оксана Сергіївна Бондар? — Немолода жінка мала спокійний голос і виразну, майже вчительську дикцію.

— Так.

— Добрий день. Нотаріуска Ткач Олена Романівна. Телефоную вам, тому що ваше ім’я зазначене в заповіті.

Оксана помовчала. Вітер жбурнув в обличчя жменю холодної мряки.

— Мабуть, сталася помилка. Серед моїх рідних не було кому залишати мені спадщину.

— Помилки немає. — Голос не змінився ні на градус. — Три тижні тому я надіслала офіційне повідомлення за адресою вашої реєстрації, але відповіді не дочекалася. Номер довелося дізнаватися через вашу аудиторську компанію. Вибачте за втручання, проте відкладати розмову не можна.

За адресою реєстрації. На Садову, до Світлани Андріївни. Три тижні тому.

— Хто залишив заповіт?

— Цих відомостей телефоном я не розголошую: нотаріальна таємниця. Ви фахівчиня, мусите розуміти. Чи зможете приїхати сьогодні? Річкова, будинок 12, другий поверх.

— Мене щойно виписали з пологового будинку. Я з сином, йому шість днів.

— Вітаю вас, — після короткої паузи відповіла нотаріуска, трохи пом’якшивши голос. — Приїжджайте з дитиною, якщо вийде. У нас тепло, є окрема кімната. Оксано Сергіївно… На вас тут чекають. Повірте, це важливо.

— Хто на мене чекає?

— Я буду на місці до шостої години. Приїжджайте.

Розмова закінчилася. Ще секунду Оксана дивилася на сіре небо над дахами, потім ввела адресу в застосунок.

За сім хвилин під’їхала машина. Немолодий водій у в’язаній шапці, із сивими вусами, вискочив назовні й, помітивши білий конверт, сплеснув руками.

— Ох, то ви просто з виписки! А де ж татусь?

— Татуся немає.

Він уважно подивився на Оксану й розпитувати не став. Сумку обережно поклав у багажник, відчинив задні двері й тримав їх, поки молода жінка вмощувалася з дитиною.

— Тихенько повезу, — пообіцяв він, повертаючись за кермо. — Наче по склу. Нехай спить.

За вікном попливло мокре осіннє місто. До тротуарів прилипло жовте листя; навіть крізь негоду світилися бані. Дивлячись на них, Оксана помітила легке тремтіння в руках. Стиснула пальці на конверті, і тремтіння припинилося.

Тепер можна було подумати про заповіт. Хто знав про неї настільки, щоб внести її ім’я до документа, який складають раз у житті? Вона перебирала минуле зі звичною послідовністю, наче рядки відомості.