Життя без прикрас— Іро, що сталося?
Він уловлював мій настрій навіть телефоном.
— Нічого, тату. До свята готуємося, — відповіла я, намагаючись надати голосу бадьорості.
— Пам’ятай: я поруч, якщо знадоблюся.
Від цієї знайомої батькової інтонації мені полегшало.
Увечері свекруха пішла дивитися чергову серію, і ми ненадовго залишилися вдвох у спальні. Я спробувала порозумітися:
— Денисе, мама твоя весь список переписала. Я заздалегідь думала, що приготувати, старалася, продукти купувала…
Він скривився, як від зубного болю, але від стрічки в телефоні не відірвався.
— Іро, навіщо заводитися? Вона хоче, щоб стіл святковий вийшов. Пару тижнів потерпіти не можна, чи що?
— Раніше ти таким не був.
Тут він нарешті подивився на мене.
— Яким таким? Мені матір, чи що, послати під три чорти? Уже вибач, я батьків поважаю, на відміну від декого.
Тон мені не сподобався. Я вийшла без відповіді, налила чаю й сіла біля кухонного вікна. За склом лежала засніжена річка. З кожним приїздом матері мій чоловік ставав іншим: мамин синочок на короткому повідці. А мені відводилася роль прислуги — виконувати розпорядження без балачок і ще й радіти зауваженням.
31 грудня о шостій ранку я вже почала готувати. У списку Тамари Василівни було дев’ять страв. Рухалася на автопілоті: свинячі ніжки поставила варитися на холодець, відшукавши рецепт в інтернеті, чистила овочі, замішувала тісто на пиріжки.
До десятої ранку на спостережному посту з’явилася господиня списку — у квітчастому халаті, з кавою.
— Картопля в олів’є в тебе крупно нарізана. А огірки чому з магазину? Денискові ж сказала на ринку бочкових купити. І майонез сама зроби. Купованою хімією у свято годувати не можна.
Я й далі шаткувала овочі. Її голос свердлив мозок; зауваження про майонез припало саме на мить, коли я відкрила банку провансалю.
— Збивати його мені ніколи, — відповіла я, стримуючись.
— Тоньчина невістка чомусь устигає. Вона заздалегідь усе розраховує, а не бігає як очманіла в останній день.
Близько полудня з’явився свіжий, відпочилий Денис. Оглянув заставлену каструлями кухню, цьомкнув матір.
— Я по шампанське. І серветки пристойні куплю, ці в нас як у забігайлівці громадського харчування.
Після його виходу ми знову залишилися вдвох. Утома вже просякла мене наскрізь: ноги гули, від роботи над столом боліла спина, безперервні причіпки відлунювали дзвоном у вухах. Я все готувала.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.