З кожною хвилиною дивитися ставало важче. Богдан майже не приховував зацікавлення: робота відходила на другий план, погляди затримувалися довше, слова ставали сміливішими.
Денис ловив кожну дрібницю: як Олеся поправляє волосся, як сміється невпопад, як залишається поруч, хоча могла б піти. Усе це складалося в картину, від якої всередині підіймалася гаряча хвиля. Злість змішувалася з приниженням і недовірою.
«Як вона може?» — крутилося в голові. «Ми ж тільки почали жити. Я їй довіряв. Я залишив її вдома, бо вважав це безпечним».
Богдан сказав щось тихо, нахилившись до неї ближче. Звук був неідеальний, але сенс вгадувався з облич. Олеся не відступила. Навпаки, вона трохи повернулася до нього, ніби не бачила в цій близькості нічого неправильного.
Денис відкинувся на спинку крісла. Він більше не намагався працювати. Лінії креслень розпливалися перед очима, у скронях стукало. Він хотів вимкнути ноутбук, але не міг. Якась болісна потреба переконатися до кінця тримала його перед екраном.
Потім Богдан обережно торкнувся її руки. Цього разу це вже не було випадковим дотиком під час передачі інструмента. Олеся подивилася на його пальці, потім на нього — і не забрала руки.
Денис відчув, ніби в грудях щось обірвалося.
Те, що розгорталося в кадрі далі, дедалі менше скидалося на збирання кухні. Не треба було розглядати подробиці, щоб зрозуміти головне: межі зникали одна за одною. Його власний дім, його недороблена кухня — усе раптом стало тлом для зради.
Він різко закрив кришку ноутбука, але за секунду знову підняв її. Руки тремтіли. Трансляцію вдалося вимкнути лише після кількох глибоких вдихів. Якби він продовжував дивитися, то міг би зірватися просто в офісі, встати, кинути все й поїхати додому, не думаючи про наслідки.
А думати було необхідно. Денис розумів це навіть крізь злість і образу. Ще мить — і йому довелося заплющити очі, бо далі дивитися було нестерпно…
