Увечері зателефонував Вадим.
— На вихідні я повернуся до міста.
— Добре.
— Можна я погуляю із Софією?
— Звісно.
— А ти підеш?
— Мені треба працювати.
— А на вечерю я можу запросити вас обох?
Я трохи подумала.
— Можеш.
З голосу було чути, що він усміхнувся.
— Тоді приїду раніше.
На вихідних Вадим приїхав, як і обіцяв, вчасно. Мамі він привіз невеликий букет, а Софії — коробку тістечок. Мама трохи здивувалася, але квіти взяла.
— Дякую, синку.
— Це вам.
З дому вийшов батько. Глянув на Вадима й кивнув.
— Ну що, приїхав?
— Так.
Вадим сів пити чай із моїми батьками. Я дивилася на них із порога. Він говорив про роботу, питав, як вони почуваються, розповідав про Софію в дитсадку. Я не помічала в ньому жодної напруги, та й догодити він нікому не намагався. Раніше він завжди зважав на те, яке справляє враження. За чаєм я помітила невелику зміну: йому більше не треба було здаватися бездоганним.
До нього підбігла Софія.
— Тату!
Він одразу нахилився до неї.
— Я тут.
— Куди ми підемо?
— А ти куди хочеш?
— У парк.
— У парк то й у парк. — Вадим глянув на мене. — З нами підеш?
Я кивнула. Ми вийшли втрьох. Софія бігла попереду, а ми з Вадимом ішли неквапом. Він заговорив, коли ми вже довгенько йшли:
— Я багато думав про те, як ми прожили ці три роки.
— Я теж думала.
— Раніше мені здавалося, що від чоловіка тобі потрібні заробіток і певність, що в тебе є надійний дім. — Я мовчала, і він продовжив: — Лише потім до мене дійшло: тобі потрібна людина, яка буде поруч, а я думав, що досить тебе забезпечити.
Я глянула на нього й ледь кивнула.
— Так. Саме так.
— Пробач, що так пізно зрозумів.
Я глянула на Софію. Вона й далі бігла попереду.
— Пізно. Але краще, ніж якби ти так і не зрозумів.
Вадим усміхнувся.
— Можна спитати?
— Питай.
— Якби я зараз знову покликав тебе заміж, ти б погодилася?
Я розсміялася.
— Ти що, вирішив освідчитися мені посеред парку?
— Поки що я тільки питаю.
Я подивилася на нього.
— Ні.
Вадим зупинився.
— Не зараз, — уточнила я.
Він усміхнувся.
— Розумію.
— Ми вже були одружені. Якщо знову на це зважимося, я не хочу, щоб ми вирішували зопалу, під впливом почуттів.
— Я теж цього не хочу.
— Тоді давай поки нічого не міняти.
— А довго чекати?
— Поки ми обоє не будемо певні.
— Добре, — кивнув він.
Я не знала, чи зачепила його моя відповідь. Зате сказала те, що насправді думала. Саме цього нам і бракувало в попередньому шлюбі.
Удома Софія того вечора швидко заснула, і ми з мамою залишилися у вітальні. Вона подивилася на мене.
— Ти, здається, щаслива.
— Мені полегшало, — сказала я з усмішкою.
— А Вадима ти досі кохаєш?
Я помовчала, перш ніж відповісти.
— Кохаю.
Мама кивнула.
— І що ти тепер робитимеш?
— Не знаю.
Вона налила мені чаю.
— Ти ж вирішуєш на все життя. Не квапся.
Я подивилася на неї, і мені стало тепло від цих слів. Тут завібрував телефон. Вадим написав: «Мені треба сказати тобі дещо важливе».
«Що?» — відповіла я.
Майже відразу надійшло наступне повідомлення: «Хочу відвезти маму в її рідне селище, хай трохи відпочине. А потім хочу обговорити з тобою, як ми далі дбатимемо про Софію».
Я прочитала й усміхнулася. Я бачила, що Вадим намагається влаштувати своє життя так, щоб йому не доводилося розриватися між мною й матір’ю, а комусь із нас — в усьому поступатися, аби тільки іншій був спокій.
«Добре», — написала я.
«Дякую, що дала мені шанс».
















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.