Представник юридичного відділу глянув на мене.
— Наразі в нас немає жодного документа, який свідчив би про його участь.
Я з полегшенням зітхнула.
— Тоді не згадуйте його у звітах, поки немає доказів.
Поліна глянула на мене й кивнула.
— Я тієї ж думки.
Я взяла теку.
— Треба розібратися якнайшвидше.
Додому я їхала сама. За склом машини пропливали освітлені вулиці, усе довкола йшло своїм ходом. А я розуміла: відзавтра справа стосуватиметься не лише проєкту. Вона могла зачепити роботу Вадима, його сім’ю. Може, й ті, хто раніше дивився на мене зневажливо, тепер побачать мене інакше. Тільки мені не хотілося вважати чуже падіння своєю перемогою. Хотілося, щоб усе стало на свої місця.
Удома я побачила повідомлення від Вадима: «Щойно дістався. Ти вже спиш?»
Я відповіла. Невдовзі надійшло ще одне: «Сумую за вами». Я довго дивилася на ці слова, перш ніж написати: «Успіхів у роботі!» У відповідь Вадим надіслав усміхнений смайлик.
Я відклала телефон, поправила Софії ковдру й лягла поруч. Завтра могло статися будь-що, але я вперше не боялася нового повороту. Хоч би що чекало за дверима, я знала, що зможу спокійно переступити поріг. І якщо колись повернуся до Вадима, то тому, що ми обоє подорослішали. Мені більше не треба було повертатися до нього лише заради того, щоб було куди вертатися.
Наступного ранку я ледве встигла відвести Софію до дитсадка, як зателефонував Вадим. Він говорив спокійно, але в голосі все одно вчувалася втома.
— Оксано, мені треба з тобою поговорити.
— Я слухаю.
— У нас щойно була нарада з керівництвом.
— Щодо проєкту?
— Так.
Я зупинилася біля дитсадка. Подивилася, як батьки заводять дітей усередину, і тільки тоді запитала:
— Тебе це зачепило?
— Підтвердили, що я не брав участі у фінансовій частині проєкту.
— Слава богу, — видихнула я.
— Але інший керівник подав заяву на звільнення.
— Я знаю.
— І визнав, що раніше деякі рішення ухвалював із власної ініціативи.
Я кілька секунд мовчала.
— Отже, треба спокійно в усьому розібратися за правилами.
— Так. — Вадим помовчав. — Я хотів, щоб ти про це дізналася й не хвилювалася.
— Я не хвилююся.
— Знаю. — На тому кінці він тихо засміявся. — Ти завжди так кажеш.
— Бо знаю, що мені робити.
— Оце мені в тобі й подобається.
Я не відповіла. Вадим теж більше нічого не сказав. Коли розмова скінчилася, я все ще стояла біля дитсадка й дивилася, як Софія біжить до своєї групи. Лише тепер я відчула, яке це полегшення. Останніми днями я потай боялася, що Вадим через проєкт вскочить у серйозну халепу. А вийшло саме так, як мені хотілося: усе з’ясувалося в належному порядку, ніхто не приховував фактів і нікому не довелося відповідати за іншого.
Коли я повернулася до офісу, Поліна вже чекала на мене.
— Оксано, у мене новини.
— Що з проєктом?
— Керівництво вирішило й далі працювати з вашою командою.
Я всміхнулася.
— Як добре.
— Це ще не все. — Поліна простягнула мені папку. — З твоєю компанією хочуть укласти довгостроковий договір.
Я завмерла.
— На який строк?
— На три роки.
Я дивилася на написане, і мені було водночас радісно й страшно. Три роки тому я думала, що три роки чекатиму, поки по мене приїдуть. Тепер мені на той самий строк пропонували роботу, можливість для якої я створила сама.
Я прочитала меморандум про наміри пункт за пунктом і лише тоді поставила підпис. Артем стояв поруч і всміхався.
— Ну от, нарешті в тебе вийшло.
Я похитала головою.
— Не «нарешті».
— А як тоді?
— Ми тільки починаємо.
Ранкове світло падало на далекі дахи. Я дивилася на них із вікна й згадувала маленьку кімнату в батьків, де сиділа за комп’ютером до пізньої ночі. Софія тоді ще не вміла повзати, а я друкувала, витирала сльози й думала, що зазнала невдачі. Згадалися й мамині слова: «Один хибний вибір не означає, що ти маєш помилятися й далі все життя».
















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.