Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 22 з 32

Представник юридичного відділу глянув на мене.

— Наразі в нас немає жодного документа, який свідчив би про його участь.

Я з полегшенням зітхнула.

— Тоді не згадуйте його у звітах, поки немає доказів.

Поліна глянула на мене й кивнула.

— Я тієї ж думки.

Я взяла теку.

— Треба розібратися якнайшвидше.

Додому я їхала сама. За склом машини пропливали освітлені вулиці, усе довкола йшло своїм ходом. А я розуміла: відзавтра справа стосуватиметься не лише проєкту. Вона могла зачепити роботу Вадима, його сім’ю. Може, й ті, хто раніше дивився на мене зневажливо, тепер побачать мене інакше. Тільки мені не хотілося вважати чуже падіння своєю перемогою. Хотілося, щоб усе стало на свої місця.

Удома я побачила повідомлення від Вадима: «Щойно дістався. Ти вже спиш?»

Я відповіла. Невдовзі надійшло ще одне: «Сумую за вами». Я довго дивилася на ці слова, перш ніж написати: «Успіхів у роботі!» У відповідь Вадим надіслав усміхнений смайлик.

Я відклала телефон, поправила Софії ковдру й лягла поруч. Завтра могло статися будь-що, але я вперше не боялася нового повороту. Хоч би що чекало за дверима, я знала, що зможу спокійно переступити поріг. І якщо колись повернуся до Вадима, то тому, що ми обоє подорослішали. Мені більше не треба було повертатися до нього лише заради того, щоб було куди вертатися.

Наступного ранку я ледве встигла відвести Софію до дитсадка, як зателефонував Вадим. Він говорив спокійно, але в голосі все одно вчувалася втома.

— Оксано, мені треба з тобою поговорити.

— Я слухаю.

— У нас щойно була нарада з керівництвом.

— Щодо проєкту?

— Так.

Я зупинилася біля дитсадка. Подивилася, як батьки заводять дітей усередину, і тільки тоді запитала:

— Тебе це зачепило?

— Підтвердили, що я не брав участі у фінансовій частині проєкту.

— Слава богу, — видихнула я.

— Але інший керівник подав заяву на звільнення.

— Я знаю.

— І визнав, що раніше деякі рішення ухвалював із власної ініціативи.

Я кілька секунд мовчала.

— Отже, треба спокійно в усьому розібратися за правилами.

— Так. — Вадим помовчав. — Я хотів, щоб ти про це дізналася й не хвилювалася.

— Я не хвилююся.

— Знаю. — На тому кінці він тихо засміявся. — Ти завжди так кажеш.

— Бо знаю, що мені робити.

— Оце мені в тобі й подобається.

Я не відповіла. Вадим теж більше нічого не сказав. Коли розмова скінчилася, я все ще стояла біля дитсадка й дивилася, як Софія біжить до своєї групи. Лише тепер я відчула, яке це полегшення. Останніми днями я потай боялася, що Вадим через проєкт вскочить у серйозну халепу. А вийшло саме так, як мені хотілося: усе з’ясувалося в належному порядку, ніхто не приховував фактів і нікому не довелося відповідати за іншого.

Коли я повернулася до офісу, Поліна вже чекала на мене.

— Оксано, у мене новини.

— Що з проєктом?

— Керівництво вирішило й далі працювати з вашою командою.

Я всміхнулася.

— Як добре.

— Це ще не все. — Поліна простягнула мені папку. — З твоєю компанією хочуть укласти довгостроковий договір.

Я завмерла.

— На який строк?

— На три роки.

Я дивилася на написане, і мені було водночас радісно й страшно. Три роки тому я думала, що три роки чекатиму, поки по мене приїдуть. Тепер мені на той самий строк пропонували роботу, можливість для якої я створила сама.

Я прочитала меморандум про наміри пункт за пунктом і лише тоді поставила підпис. Артем стояв поруч і всміхався.

— Ну от, нарешті в тебе вийшло.

Я похитала головою.

— Не «нарешті».

— А як тоді?

— Ми тільки починаємо.

Ранкове світло падало на далекі дахи. Я дивилася на них із вікна й згадувала маленьку кімнату в батьків, де сиділа за комп’ютером до пізньої ночі. Софія тоді ще не вміла повзати, а я друкувала, витирала сльози й думала, що зазнала невдачі. Згадалися й мамині слова: «Один хибний вибір не означає, що ти маєш помилятися й далі все життя».

Раніше мені здавалося, що треба досягти великого успіху й довести Вадимові та його родині, що вони дарма мене зневажали. Та тепер для мене важливішим було інше: я більше не потребувала їхнього визнання й не прагнула змусити їх пошкодувати про те, як вони зі мною повелися…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики