Я зателефонувала йому.
— Вадиме.
— Так?
— Послухай, ти їдеш працювати у філію. Це зовсім не означає, що ти покидаєш сім’ю.
— Я знаю.
— І на вихідні зможеш приїжджати.
— Знаю.
— От і їдь. Роби свою роботу як слід.
Вадим трохи помовчав, а тоді розсміявся.
— Ти завжди так тверезо міркуєш.
— Мені не хочеться, щоб батько Софії картав себе, коли для цього немає підстав.
— Я розумію.
— І якщо ти справді хочеш, щоб ми знову стали сім’єю, тобі треба ще відповідальніше ставитися до роботи.
— Буду.
На цьому ми закінчили розмову.
Того ж вечора, перед від’їздом, Вадим приїхав до мене. Я застала його біля батьківського дому: він чекав на мене з пакунком подарунків.
— Це я Софії купив.
Я взяла пакунок.
— Дякую.
— Їду десь на місяць. Точніше знатиму згодом.
— Зрозуміло. Від мене щось потрібно?
— Ні. — Вадим усміхнувся. — Хоча ти й сама завжди кажеш, що тобі нічого не потрібно.
— Бо мені й справді нічого не треба.
— Але якщо щось трапиться, подзвони.
— Добре, — кивнула я.
Він зазирнув у дім.
— А де Софія?
— Уже спить.
— Можна я на хвилинку до неї?
Я відчинила двері. Вадим увійшов зовсім тихо й довго стояв біля її ліжка, мовчки дивлячись, як вона спить. Я стояла в нього за спиною. Нарешті він озвався впівголоса:
— Ти коли-небудь думала, як би все склалося, якби я тоді не відвіз тебе до батьків?
Я глянула на нього.
— Ти шкодуєш, що тоді відвіз мене до батьків? А я ні.
Вадим повернувся до мене.
— Чому?
— Якби ти тоді так не вчинив, я, може, ніколи б і не дізналася, що можу сама стати на ноги.
Він опустив голову.
— Пробач. — Я не відповіла. — Знаю, вибачення не зітре цих трьох років.
— Так.
— І все ж мені хотілося це сказати.
Я глянула на нього.
— Їдь працювати.
Він кивнув, ще раз глянув на Софію й лише тоді вийшов. Я лишилася на терасі й дивилася йому вслід, аж поки машина не зникла з очей. Мені було й легше, і сумно, і трохи шкода людини, яку я так сильно кохала і в якій так глибоко розчарувалася. Я не знала, що на нас чекає. Знала тільки, що більше не хочу жити обіцянками.
На ранок я знову з головою поринула в роботу. Вдень Артем зайшов до мого кабінету із серйозним виглядом.
— Оксано, є результати.
Я підвела очі.
— Що вдалося з’ясувати?
— Ті постачальники, яких ми перевіряли, пов’язані з тією самою групою людей.
— Це видно з документів? — одразу запитала я.
Артем поклав переді мною теку.
— Так. Але стверджувати, що вони зробили щось незаконне, я поки не беруся.
— От саме, — кивнула я. — Повідомимо керівництву те, що знаємо.
Ми одразу взялися до звіту й разом внесли до нього лише те, що змогли встановити, — без здогадів і навіть натяків на чиюсь провину. Я не хотіла робити кар’єру, принижуючи інших. До кінця дня звіт надіслали.
Я думала, що на цьому можна буде зупинитися, але ввечері зателефонувала Поліна.
— Оксано, можеш ненадовго заїхати до офісу?
— Що сталося?
— Керівництву щойно передали документ щодо проєкту. Він надійшов ззовні.
Я приїхала близько восьмої вечора. У кімнаті для переговорів були лише Поліна й представник юридичного відділу компанії. На столі лежала тека. Я сіла.
— Що у вас сталося?
— Третя сторона заявляє, що зазнала збитків під час реалізації проєкту, — сказав представник юридичного відділу.
— За яким договором?
— За договором постачання.
З документа можна було дізнатися, хто відповідав за постачання. Я присунулася ближче до аркуша. В самому низу, там, де стояла відмітка про затвердження, я побачила знайоме ім’я, і серце в мене забилося швидше. Це був той керівник середньої ланки, на якого ми вже звернули увагу через кілька незвичних витрат.
Я підвела очі.
— У компанії про це вже знають?
— Зараз перевіряють.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.