У кімнаті стало тихо. Голова наради кивнув.
— Продовжуйте перевірку.
Вадим сидів навпроти. Мені здалося, що в його погляді була повага: він зрозумів, що я не видала за доведене те, чого ще не знала.
Закінчили ми близько полудня. Усі почали виходити, а Вадим затримався.
— Дякую.
— Я тобі не допомагала.
— Знаю. Ти робила свою роботу. І все одно дякую.
Я подивилася на нього.
— Краще займися тим, за що сам відповідаєш.
— Так і зроблю.
Я вийшла, а згодом того самого дня Поліна несподівано покликала мене до свого кабінету.
— Оксано, керівництво хоче, щоб від компанії за проєкт відповідав хтось інший, а не Вадим.
Я завмерла.
— Чому?
— Може виникнути конфлікт інтересів. Ти ж його колишня дружина. — Я промовчала, і Поліна продовжила: — Керівництво хоче знати, чи ти залишишся.
Мені не довелося довго думати.
— Залишуся.
— Ти певна?
— Так. Навіть якщо Вадим піде, я ж працюю з компанією, а не з колишнім чоловіком.
Поліна подивилася на мене й кивнула.
— Зрозуміло.
Увечері зателефонував Вадим.
— Мене відсторонили від проєкту.
— Я знаю.
— Нічого страшного.
— Добре.
— Я тільки боюся, щоб у тебе через це не було проблем.
— Не буде.
Вадим тихо засміявся.
— Ти завжди така сильна.
Я теж усміхнулася.
— Ні.
— А коли ти буваєш слабкою?
— Раніше бувало.
— Знаю. — Голос у нього посерйознішав. — Це я змусив тебе стати сильною.
Я не відповіла. Мабуть, ніколи раніше він не визнавав своєї провини так щиро. Я не знала, чи зможу пробачити йому до кінця, але бачила, що він почав визнавати свої помилки замість того, щоб шукати собі виправдань.
Через тиждень роботу над проєктом поновили з новою командою. Роботи було стільки, що про родинні справи я майже не думала. Коли робота почала входити у звичний ритм, зателефонувала мама.
— Оксано, ти можеш зараз приїхати додому?
Щось у її голосі здалося мені дивним.
— Що сталося?
— Не знаю, як тобі сказати.
— Мамо, що трапилося?
— Тут був Вадим.
Я завмерла.
— Він щось зробив?
— Я й сама не знаю.
— А сказав щось?
Мама відповіла після короткої паузи:
— Хотів із тобою поговорити. Я сказала йому, що ти на роботі.
Я зітхнула.
— Він пояснив, навіщо приїхав?
— Сказав, що свекруха хоче побачити вас обох.
Я насупилася.
— Жанна хоче мене бачити?
— Так.
— Навіщо?
— Не знаю.
На годиннику була майже восьма вечора. Я зібрала речі й вийшла з офісу.
Удома я застала Вадима на терасі. Він розмовляв із батьком і, побачивши мене, встав.
— Оксано…
— Чому ти не попередив, що приїдеш?
— Хотів поговорити з тобою особисто.
— Про що?
Вадим серйозно поглянув на мене.
— Мама просить, щоб ти привезла до неї Софію на якийсь час.
Це прохання мене приголомшило.
— До неї додому?
— Так.
— Навіщо?
Він не одразу знайшов, що відповісти.
— Цього разу річ не в тому, що їй потрібен спокій.
Я глянула на нього.
— А в чому?
Вадим глибоко вдихнув.
— Мама хвора. Хоче побачити онуку. — Я мовчала, і він продовжив: — Але є ще дещо.
— Що?
— Хочу, щоб ти дізналася про це до поїздки. — Він довго дивився на мене. — У компанії готуються зміни в керівництві. Зараз з’ясовують, хто за що відповідав, і перевіряють не одну людину.
Мені стало тривожно.
— Що ти маєш на увазі?
— Я не знаю, хто має рацію, а хто винен.
— І що ти хочеш, щоб я зробила?
— Нічого. — Я здивувалася, а він договорив: — Якщо до тебе прийдуть із запитаннями про проєкт, кажи тільки те, що сама знаєш.
Я глянула на нього.
— Думаєш, щось станеться?
Вадим похитав головою.
— Не знаю.
Більше він нічого не додав. Можливо, уперше йому не потрібен був мій захист. Він хотів лише, щоб я лишилася осторонь усього, що відбувалося, і зберегла незалежність.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.