Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 18 з 32

Я не квапилася відповідати на Вадимове прохання. Самих лише слів про те, що Жанна хоче побачити онуку, було замало, щоб я забула, як вона відправила мене до батьків. Але я бачила, як Вадим утомився, пам’ятала стос паперів, який Жанна принесла до квартири, і не хотіла, щоб усе знову звелося до протистояння дорослих. Софія ж ні в чому не винна.

— Дай мені спочатку поговорити з мамою.

Вадим кивнув.

— Я не збираюся тебе змушувати.

— Добре, що ти про це пам’ятаєш.

Батько весь цей час мовчки спостерігав за нами. Він заговорив лише тоді, коли Вадим підвівся, щоб піти.

— Вадиме.

Той обернувся.

— Так?

— Як вам жити вдвох, вирішуйте самі. Але у вас є донька. Не робіть із неї приводу мучити одне одного.

Вадим опустив голову.

— Я розумію.

— Раз розумієш, то й чини відповідно.

— Добре.

Коли Вадим пішов, батько повернувся до мене.

— Що робитимеш?

— Поки не знаю, чи повезу Софію.

Батько кивнув.

— Тоді вирішуй спокійно, не квапся.

Від цих слів мені полегшало. Батько не хотів утручатися більше, ніж треба. Удома мене ніколи не примушували обирати ні чоловіка, ні те, як прожити своє життя. Батьки залишалися поруч, і я могла повернутися до них, якщо буде потрібно.

Наступного ранку я зателефонувала Вадимові.

— Ти вже відвіз маму до лікарні?

— Так.

— Що сказав лікар?

— Їй треба відпочити, і хтось із близьких має бути поруч. Нічого особливо серйозного.

Я помовчала.

— На вихідних привезу Софію її провідати.

Вадим кілька секунд не відповідав.

— Дякую.

— Не дякуй. Я роблю це заради Софії.

— Я знаю.

Я закінчила розмову й повернулася до доньки. Вона снідала, і я не стала посвячувати її в наші справи.

— На вихідних поїдемо провідати татову маму.

Софія підвела голову.

— Мамо, а бабуся мене любить?

Я завмерла від цього запитання, а тоді сіла поруч із нею.

— Звісно, любить. Вона ж твоя бабуся.

Софія замислилася.

— Вона така сама, як твоя мама?

Я всміхнулася.

— Кожна по-своєму.

Вона кивнула й знову взялася за сніданок. Мені було боляче дивитися на неї й думати, як мало важать для дитини слова, якими живуть дорослі: свекруха, невістка, чоловік, дружина, відповідальність, честь. Дитина знає інше: хто обійме її, коли їй сумно, хто побуде поруч, якщо вона захворіє, хто пам’ятає, що вона любить їсти, і дослухає до кінця її маленькі історії.

На вихідних я привезла Софію до лікарні. Вадим чекав у вестибюлі. Забачивши доньку, він нахилився до неї.

— Софіє!

Вона побігла до нього. Він усміхнувся, взяв її за руку й сказав:

— Бабуся на тебе чекає.

Софія озирнулася на мене.

— Мама ж із нами піде?

— Так, я піду з вами.

Ми втрьох піднялися до палати. Жанна лежала в ліжку, блідіша, ніж зазвичай, але, побачивши Софію, пожвавішала.

— Софія приїхала! — Дівчинка трохи ніяковіла й трималася біля мене. Жанна простягнула до неї руки. — Іди сюди, до бабусі.

Софія глянула на мене. Я кивнула, і вона підійшла. Жанна обійняла її обережно, ніби боялася завдати болю.

— Як же ти виросла!

Софія всміхнулася.

— Бабусю, я вже висока.

— І сама одягаєшся?

— Умію.

Я дивилася на них і вже не відчувала тієї ніяковості, що раніше. Може, люди й справді з часом змінюються. А може, треба багато пережити, перш ніж навчишся цінувати те, що раніше здавалося дрібницею.

Жанна ще трохи поговорила із Софією, а тоді повернулася до мене.

— Оксано, я хочу попросити в тебе пробачення. — Я промовчала. Вона опустила очі. — Я тоді так трималася за свій спокій, що забула про тебе. Ти ж щойно народила. Тобі потрібно було, щоб чоловік залишився поруч. — Я не знала, що сказати, і Жанна продовжила: — Я не сподіваюся, що ти пробачиш мені одразу. Але мені важливо тобі сказати: я не раз подумки поверталася до того, що тоді зробила.

Я присунула до себе стілець і сіла.

— Дякую вам за ці слова.

— Ти ще на мене сердишся?

— Іноді серджуся, — чесно відповіла я.

Жанна кивнула.

— Це зрозуміло.

— Мені не хочеться, щоб Софія росла серед наших дорослих проблем…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики