Жанна подивилася на онуку.
— Мені теж.
У палаті знову стало тихо. Невдовзі Жанна дістала із шухляди коробку.
— Це для Софії.
Я відкрила коробку. У ній лежали документи на накопичувальний рахунок, відкритий на ім’я доньки. Сума була не надто велика, але на навчання Софії її б вистачило. Я одразу похитала головою.
— Я не можу цього взяти.
— Ці гроші бабуся дає онуці.
— Я розумію. Але не хочу, щоб ці гроші стали умовою.
Жанна подивилася на мене.
— Жодних умов немає.
— Мені важливо, щоб це було ясно.
Вона кивнула.
— Добре.
Я взяла документи.
— Збережу їх для Софії.
— Так.
Вадим увесь цей час стояв біля дверей і не втручався.
Дорогою назад він сказав:
— Дякую, що привезла Софію.
— Так було правильно.
— Знаю.
За якийсь час Вадим запитав:
— Як гадаєш, мама змінилася?
— Думаю, вона старається. — Я повернулася до нього. — І ти стараєшся.
Він усміхнувся.
— То в мене ще є шанс?
— Я цього не сказала.
— Знаю.
Я теж усміхнулася, але усмішка вмить зійшла з мого обличчя, коли задзвонив його телефон. Вадим глянув на екран, кілька секунд послухав, і обличчя в нього стало серйозним.
— Так, розумію.
Він закінчив розмову. Я запитала:
— Знову щось на роботі?
— Так.
— Щось нове?
— Керівництво знайшло ще кілька договорів. Їх теж треба перевірити.
— Тебе це зачепить?
— Поки що ні.
Я подивилася на нього.
— Тобі потрібен юрист? Чи консультація?
— Ні. Я сам розберуся, як годиться.
Я кивнула. Саме це мені й хотілося почути. Я не хотіла, щоб Вадим залежав від мене, і вже поготів не збиралася розв’язувати за нього проблеми, за які йому самому належало відповідати.
Та вже через три дні все несподівано ускладнилося.
Близько полудня зателефонувала Поліна.
— Оксано, ти де?
— У себе в офісі.
— Зайди до переговорної, будь ласка. Просто зараз.
Я одразу пішла до неї. На столі вже лежала нова тека. Поліна подивилася на мене.
— Керівництво хоче призупинити нашу співпрацю.
Мене це приголомшило.
— З чого б це?
— Бояться, що цей проєкт вдарить по репутації всіх, хто бере в ньому участь.
— А ми що зробили? За нами нічого такого немає. Чому ж ми маємо зупинятися?
— Дещо стало відомо, — зітхнула Поліна.
— Що саме? — Я подивилася на неї.
— Пішла чутка про особисті стосунки. Кажуть, що керівницю нашої консультаційної команди пов’язують особисті стосунки з одним із менеджерів компанії.
Я одразу зрозуміла, кого мали на увазі. Ми з Вадимом були одружені, і приховувати це вічно все одно не вдалося б. Хай говорять про наш шлюб. Мене непокоїло інше: хтось намагався подати наші колишні стосунки як підставу сумніватися в тому, що моя команда працює незалежно.
Я сіла.
— У них є чим це підтвердити?
— Ні.
— Тоді попроси, щоб вони надали докази.
Поліна подивилася на мене.
— Ти все одно хочеш продовжувати?
— Так. Навіть якщо зрештою втратимо договір. Я нічого поганого не зробила. Навіщо мені відступати?
Поліна кивнула.
— Я поговорю з керівництвом.
Я повернулася до свого столу й іще не встигла ввімкнути комп’ютер, як завібрував телефон. Номер був незнайомий.
— Слухаю.
Судячи з голосу, телефонував чоловік середнього віку.
— Це Оксана?
— Так, це я.
— Мені треба зустрітися з вами. Хочу поговорити про проєкт.
— З ким я розмовляю?
— Я один із постачальників.
Я відповіла спокійно:
— Якщо це стосується роботи, напишіть, будь ласка, на офіційну пошту.
— Про таке поштою не пишуть. — Я мовчала, і він продовжив: — Вам слід знати: у компанії, де працює Вадим, дещо приховують.
Я глянула на екран комп’ютера.
— Що саме ви хочете сказати?
— Відповідальність намагаються звалити на людей, які до цієї справи не мають стосунку.
Я не стала питати, про кого він говорить.
— Будь ласка, передайте те, що вам відомо, офіційними каналами.
Співрозмовник помовчав, а тоді поклав слухавку. Я відклала телефон. Тут зайшов Артем.
— Що сталося?

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.