Життя без прикрасЧоловік зникнення співрозмовника не помітив. Осушив келих, сів, ляснув долонями по колінах.
— Ну що, мамо, бомба вийшла?
Галина Павлівна не відповіла. Мовчки дивилася на нього тим самим поглядом, що й шість років тому, на своєму дні народження. Пальці залишалися на застібці сумки.
На стіні висів великий годинник під старовину, з позолоченими стрілками. Я подивилася: 20:12.
Музиканти заграли веселу мелодію. Ведучий оголосив гарячі страви, офіціанти понесли заливну рибу, яку я вибирала. Розчервонілий Андрій голосно розповідав колегам анекдоти. Ірина виклала запис тосту з підписом «Брат запалив». За п’ять хвилин ролик набрав двадцять уподобань.
О 20:15 Толик пересів ближче до Андрія, запитав щось про Савчука. Чоловік відмахнувся.
— У готелі в нього зв’язок барахлить, от і вилетів. Головне — встиг побачити, як мене тут поважають.
О 20:17 тітка Ніна нахилилася до мене.
— Оксаночко, дівчинко, як же ти все це терпиш? — прошепотіла вона.
Я промовчала. Під столом стиснула її руку.
О 20:19 повз мене пройшла Ірина й кинула мені на вухо:
— Чого киснеш? Андрій пожартував. Хоч на святі не будь таким тягарем.
Їй самій її слова видалися смішними: вона засміялася.
О 20:21 я краєм ока побачила, як Галина Павлівна тихо розстебнула сумку. Дістала щось зелене й сховала на колінах під серветкою.
О 20:23 телефон на штативі задзвонив — через одинадцять хвилин після того, як я подивилася на годинник. Це був звичайний дзвінок, не відео. Гучна трель рознеслася над столом. На екрані стояло ім’я: «Савчук В». Андрій схопив телефон так, ніби йому дістався виграшний лотерейний квиток.
Очі в нього заблищали. Він підняв телефон над головою, розвернув екран до гостей.
— Бачили? Віктор Леонідович передзвонює! Значить, зв’язок полагодили. Зараз, зараз!
Сам натиснув на екран, сам увімкнув гучний зв’язок: хотів, щоб усі п’ятдесят гостей почули, як генеральний директор телефонує йому в суботу ввечері.
— Вікторе Леонідовичу! — проспівав Андрій тим самим оксамитовим голосом, яким виголошував тост. — А ми вас загубили. У нас якраз гарячі страви, рибка заливна.
Стало тихо. З кухні було чути, як кухар сварить посудомийницю. Потім маленький динамік доніс спокійний низький голос:
— Зайцеве, ти звільнений. Передай слухавку своєму тягарю.
Тиша.
Такої я не чула ніколи. Навіть на татових поминках було гучніше. На сцені застиг гітарист із піднятою рукою; посеред зали зупинився офіціант із тацею. Ірина сиділа з телефоном, розчепіривши пальці з довгим манікюром. Толик роззявив рота.
Андрій усе ще усміхався, тримаючи телефон. Усмішка не встигла зникнути — застигла, мов маска, а очі над нею округлювалися й ставали дедалі розгубленішими.
— Вікторе Леонідовичу, я не зрозумів… — видавив він. — Ви жартуєте? Це до мого тосту?
— Я не жартую, Зайцеве. Ти сам при всіх назвав її своїм тягарем. Я чув. Дай їй телефон.
Чоловік повільно повернув до мене голову. На його обличчі був навіть не переляк, а нерозуміння дитини, якій оголосили, що двічі по два — п’ять.
— Кому? Їй, Оксанці? — запитав він хрипко. — Вікторе Леонідовичу, ви, мабуть, помилилися номером. Вона домогосподарка. Ніде не працює. До нашої компанії вона взагалі жодного стосунку не має.
— Має, Зайцеве. Прямий. Двадцять два роки ти спав поруч із нею й навіть не поцікавився, як вона по батькові. Нагадаю: Оксана Василівна, донька Василя Степановича Коваля, мого покійного партнера. Разом із ним ми створили компанію, у якій ти працюєш. Точніше, працював.
Один з Андрієвих колег із шумом опустив келих на стіл. Дзенькнуло скло.
— Оксана Василівна володіє сорока відсотками Савбуду, — продовжував Віктор Леонідович, і голос із телефона було чути по всій залі. — Частка належить їй від дня смерті Василя, уже шість років. Після мене вона друга людина в компанії. Усі ці роки вона не хотіла тобі відкриватися. Я просив, але вона відмовлялася. Казала: «Нехай чоловік сам себе покаже». Сьогодні ти показав себе, Зайцеве. Перед п’ятдесятьма гостями. Я все бачив.
Андрій хитнувся й вільною рукою вхопився за спинку стільця.
— Сорок… Оксанка? Сорок відсотків? Це маячня. У неї ж батько був невдахою. Там усе на борги пішло.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.