Життя без прикрасТук, тук, тук.
— Дай, Андрію, — сказала я, підійшовши до нього й простягнувши руку.
Він застиг, утупившись у розкриту долоню. Довелося самій забрати телефон. Пальці чоловіка, з яких я його витягла, були холодні й мокрі.
— Добрий вечір, Вікторе Леонідовичу.
— Привіт, Оксанко. Пробач за таку розмову. Але кілька місяців тому я попереджав тебе, пам’ятаєш? Якщо він ще раз дозволить собі таке — «Я зателефоную йому сам». От і зателефонував.
— Пам’ятаю, Вікторе Леонідовичу.
Андрій наче отямився від цих слів і рвонувся до мене, до телефона. Заговорив квапливо, ковтаючи закінчення.
— Вікторе Леонідовичу, ви послухайте! Сталося непорозуміння, це був жарт! Усі сміялися, ви ж чули. Я дружину люблю, поважаю, двадцять два роки на собі тягну. Хіба можна звільняти людину за гумор?
— За гумор? — Голос Савчука став холодним, як лід. — Тоді поговорімо про інше, Зайцеве. Хочеш, я розповім гостям, чому насправді залишав тебе на роботі ці останні місяці? Бетон із сусідньої області — на двадцять відсотків дорожчий за ринкову ціну. Арматура — через фірму, записану на пенсіонерку з іншого міста. За два роки майже три мільйони. Усе це виявили аудитори. Я збирався домогтися, щоб тебе посадили. А хто відмовив мене, знаєш? Хто просив за тебе? Хто вносив платежі за кредитом, поки ти вважав, що він погашається сам?
Чоловік повільно повернувся до мене. Рот у нього прочинився.
— Вона, Зайцеве, — сказав Віктор Леонідович. — Той самий твій тягар.
Залою прокотився зітх.
— Матінко рідна… — прошепотіла одна з жінок; здається, дружина когось із колег.
Бондар, огрядний начальник виробничого відділу, почав відсувати свій стілець від Андрія. Від’їхав разом із ним сантиметрів на тридцять. Цей скрип ніжок по паркету я запам’ятала особливо виразно.
Ірина схопилася.
— Брехня! Оксанко, ти навмисне все влаштувала? Усе життя тихонею сиділа, помовчувала, а сама… Мамо, скажи їй! Скажи, що вона тягар! Андрій усі ці роки гарував, а вона вдома сиділа!
Галина Павлівна насилу підвелася, спершись на ціпок. У лівій руці в неї був зошит, який вона взяла з колін: зелена обкладинка потерлася, кутики сторінок у клітинку загнулися.
Той самий.
— Ірино, сядь, — неголосно звеліла свекруха тим учительським голосом, від якого колись замовкали цілі класи.
Ірина сіла, мов підкошена.
Перш ніж продовжити, Галина Павлівна повільно оглянула залу, наче звертаючись до кожного окремо. Слова вона трохи розтягувала: мова після інсульту відновилася не повністю. Проте чули її навіть у найдальшому кутку.
— Дев’ять років тому я лежала пластом. Уся права сторона була нерухома, сказати нічого не могла. Моя донька Ірина навідувала мене раз на місяць. Приїде, сфотографується біля мого ліжка — і йде. Мій син Андрій заходив вечорами на п’ять хвилин. Скаже: «Тримайся, мамо, давай!» — і на цьому його відвідини закінчувалися. Три роки я пролежала в такому стані. І всі ці три роки ось ця жінка мене мила, годувала, перевертала. Вона ж учила мене заново говорити й ходити. — Ціпком свекруха вказала на мене. — Заради мене вона залишила хорошу роботу. Заради свекрухи, яка багато років її не любила. Так, я кажу правду: я її не любила. Жодного доброго слова вона від мене не чула. А все одно доглядала мене й поставила мене на ноги. Сама я себе не підняла. Мене підняла вона.
Піднявши зошит, Галина Павлівна продовжила:
— Тут мої перші слова після інсульту, написані лівою рукою. Зошит дала мені Оксанка. А написала я, коли почула крізь стіну, як син назвав її тягарем: вона попросила грошей на матрац для мене.
Вона розгорнула зошит до гостей. На першій сторінці розповзалися нерівні літери, як у першокласника: «Ти не тягар».
— Дев’ять років я мовчала, — сказала Галина Павлівна. — Андрію, шість років тому, на моєму дні народження, ти казав, нібито я сама себе підняла. Сьогодні повторив, перед усіма. І перед усіма обізвав тягарем ту, яка мене з того світу витягла. При мені. На моєму ювілеї. Рахувати я тебе навчила, синку. А совісті, видно, так і не навчила.
Андрій зблід. Він не відводив погляду від розгорнутої сторінки, губи в нього тремтіли.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.