Дмитро натиснув кнопку відбою, почуваючись генієм фінансового планування. Він зберіг свої заначки, догодив мамі й жодного разу не порушив сімейного бюджету. Ну, принаймні не власними руками.
Пончик зневажливо фиркнув із кутка й пішов до спальні перетравлювати побачений рівень людської нахабності. Тим часом на іншому кінці міста, у добротному двоповерховому цегляному котеджі, Людмила Василівна сиділа в плетеному кріслі й дивилася на свою розкішну ділянку. День раптом заграв яскравими барвами.
Важка хмара кризи, що насувалася, розвіялася завдяки синівській кмітливості. Жінка відпила трав’яного чаю з порцелянової чашки. Її погляд ковзнув по камінній полиці.
Там, притиснута статуеткою рожевого карапуза, лежала ще одна пачка паперів. Рахунки за газ і за світло. Причому на такі суми, ніби Людмила Василівна ночами потай плавила алюміній у промислових масштабах на задньому дворі.
Газовий котел жер паливо зі страшною силою, а систему «Розумний дім», яку вона встановила місяць тому для більшої поважності, відмовлялися обслуговувати через величезну заборгованість. У голові Людмили Василівни, мов шестерні у старому настінному годиннику, зі скрипом провернулася грандіозна думка.
— І чого це я скромничаю? — міркувала вона, поправляючи ідеальну укладку. — Маринка ж однаково пішла платити. Раз уже дістала гаманець, нехай і це закриє. Що, їй шкода для матері чоловіка? У неї зарплата хороша, не збідніє. Ми ж сім’я.
Окрилена цією феноменальною логікою, Людмила Василівна підхопила стос рахунків за дачний котедж, сунула їх у шкіряний ридикюль, накинула пальто й рішуче попрямувала до хвіртки. Син увечері напевно буде вдома, можна зайти в гості, принести пиріжків, а заодно й ненароком підкинути нові папірці…
