Вона могла б платити вчасно. Пенсія ж пристойна. Просто ілюзія красивого життя, яке було недоступне в молодості, наздогнала її саме тепер, змушуючи витрачати гроші на суцільні дурниці.
До того ж поруч завжди був той, хто витягнув би її до раю на власному горбі. Тепер горб випростався й боляче вдарив її по лобі реальністю.
Вона повільно, намагаючись не робити різких рухів, опустила очі. Зручніше перехопила ридикюль, потихеньку засовуючи червоні кутики газових квитанцій, що стирчали, глибше на дно.
— Мариночко, ти вже не сердься, — незвично тонким, запобігливим голосом пробурмотіла свекруха. — Біс поплутав. Стара я, забудькувата. Ці рахунки сама закрию. Завтра ж до банку піду. У мене там на вкладі наче відсотки набігли.
Вона кинула жалісливий погляд на пом’ятого сина.
— Дімочко, ти лоба зеленкою помаж, болить, мабуть. Ну, я піду. Пізно вже. Кури в мене там не годовані.
Людмила Василівна поклала ключ від квартири на тумбочку й вийшла. Двері зачинилися за свекрухою тихо, майже беззвучно. Вона зрозуміла все з першого разу.
На сільську хитрість і нахабство невістка відповіла залізобетонною, моторошно ідеальною життєвою мудрістю, пробити яку було неможливо.
Марина подивилася на чоловіка.
— Вставай, герою. Іди вмивайся. Завтра підеш шукати підробіток. Борг матері за пів року ти закриєш сам — за рахунок підробітку й урізаного особистого бюджету, а не моєї зарплати. Завтра я складу графік виплат. І не дай Боже ти прострочиш бодай один платіж…
