Життя без прикрасДругого дня Іра випадково виявила цікаву деталь. Вона зайшла в застосунок розумного будинку, щоб перевірити, чи вимкнула очищувач повітря в спальні. Очищувач працював, а от датчики руху в коридорі показували небувалу активність із самого ранку. Там явно ходили люди, багато. І, судячи з витрати гарячої води за показниками лічильників у ванній, піцою там не обмежувалися.
Увечері третього дня Іра поверталася додому. Потяг прибув за розкладом. На пероні її зустрічав батько. Хотів підвезти додому й далі у своїх справах їхати, оскільки в Кості болів живіт. Він приїхати не зміг, утім, і не вважав за потрібне зустрічати дружину з відрядження. Не така вже й визначна подія.
— Як з’їздила? — запитав батько, закидаючи сумку доньки в багажник своєї машини.
— Успішно, тату. Зайдеш зі мною? У мене недобре передчуття. Костя сьогодні цілий день не бере слухавки, а його мати додала мене до чорного списку в месенджері.
Батько мовчки кивнув, сів за кермо й завів двигун. Вони піднялися на потрібний поверх. У під’їзді пахло солодкими парфумами й алкоголем. Іра підійшла до своїх дверей. У тамбурі, просто на килимку перед порогом, самотньо стояла яскраво-жовта валіза. Ірина валіза, з якою вона їздила у відпустку пару років тому. Поруч громадилися дві об’ємні картаті торби.
Іра насупилася. Вона підійшла до дубових дверей, дістала в’язку ключів і звично вставила ключ у верхній замок. Ключ увійшов лише до половини. Іра натиснула — жодного результату. Вона нахилилася й придивилася. Серцевина замка була іншою. Новенький блискучий метал нахабно підморгував їй у світлі під’їзної лампи. Замок поміняли.
Вона не стала гатити у двері ногами чи кричати. Іра глибоко вдихнула, поправила ремінець сумки на плечі й натиснула кнопку дзвінка. Усередині квартири заграла мелодія. За дверима почулися кроки, приглушений сміх та уривки розмов. Там явно хтось веселився. Клацнув внутрішній засув. Двері прочинилися рівно на довжину ланцюжка. У вузьку щілину протиснулося обличчя свекрухи. Її волосся було вкладене в пишну зачіску. На губах яскрава помада. Свекруха мала такий вигляд, наче готувалася отримати премію року.
Побачивши Іру, Галина Петрівна на секунду закам’яніла на обличчі, але тієї ж миті розпливлася в поблажливій хижій усмішці.
— Ой, Ірочко, повернулася раніше, треба ж, а ми не чекали.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.