Вдома Оксана відкрила шафу Богдана вже не як жінка, яка шукає сліди зради, а як людина, що намагається зрозуміти, наскільки глибоко чуже життя проросло поруч із її власним. У кишені піджака лежав чек із меблевого салону. Дата збігалася з минулим «відрядженням». Унизу була позначка про доставку дивана й адреса одержувача.
Прізвище: Мельник. Ім’я: Діана Валеріївна.
Оксана сіла на край дивана й одразу підвелася. Сидіти там, де вона ховалася від чоловіка, стало неможливо. Місяць тому Богдан між іншим казав:
— Нам би меблі оновити.
— Навіщо? Наш диван іще міцний.
— Ти до всього прив’язуєшся. Навіть до речей.
Виявилося, новий диван він таки купив. Тільки не в їхній дім.
Оксана сфотографувала квитанцію, поклала назад і через особистий кабінет чоловіка знайшла замовлення. Доставка стояла на сьогодні, з другої до четвертої. Адреса — новий житловий комплекс біля набережної. Ірина Максимівна веліла не шукати коханку. Але чек був не просто слідом зради. Це було креслення майбутнього, яке Богдан збирався збудувати на місці її життя.
О пів на третю Оксана стояла біля сусіднього під’їзду цього комплексу. Вантажівка меблевого салону під’їхала точно вчасно. Двоє робітників винесли диван у захисній плівці. За хвилину з під’їзду вийшла Діана.
Оксана відразу зрозуміла: це вона.
Доглянута, струнка, світловолоса, з дорогою сумкою на згині ліктя. Діана розписалася в накладній, провела долонею по плівці, щось сказала вантажникам і першою піднялася до квартири. Оксана дочекалася, поки робітники вийдуть назад, потім піднялася на потрібний поверх і натиснула дзвінок.
За дверима довго мовчали.
— Хто там? — нарешті спитав жіночий голос.
— Відчиніть, будь ласка. Мені треба поговорити.
Тиша.
— Я дружина Богдана.
По той бік ніби хтось відступив на крок.
— Його тут немає.
— Я знаю.
Замок не клацнув. Діана стояла за дверима й мовчала.
— Нам краще поговорити зараз, поки його немає поруч.
Брязнув ланцюжок. Двері прочинилися на долоню. На обличчі Діани не було переляку — лише роздратування й настороженість, погано прихована під звичною впевненістю.
— Якщо ви прийшли влаштовувати сцену, не марнуйте сили. Я не дівчинка.
— Я теж.
— Тоді навіщо прийшли?
— Дізнатися, що він вам пообіцяв.
Діана всміхнулася.
— Вам справді хочеться це слухати?
— Уже ні. Але треба…
