Потім відкрила чат.
Повідомлення йшли короткими, жорсткими фразами. Богдан відповідав: «Так». Галина Петрівна уточнювала: «На її бік?» Він писав: «Так». Потім: «Вона ввечері повернеться. Зараз на роботі». Мати: «Головне, не кажи про розлучення. А якщо не спрацює?» Богдан: «Спрацює. У неї вже були напади. Лікар підтвердить алергію. Діана тисне. Їй потрібна визначеність». Галина Петрівна: «Діана зачекає. Після розлучення ти майже нічого не отримаєш. Після похорону все буде твоїм. Мар’яні з дітьми чекати більше нікуди».
Оксана перечитала останній рядок. Потім ще раз. Слова не змінювалися.
За стіною ввімкнулася вода. На вулиці грюкнули дверцята машини. У її квартирі стало так тихо, що було чути, як неголосно потріскує зарядка біля планшета.
Це була не любовна інтрига і не випадковий спалах злості. Мати Богдана обговорювала її смерть як зручний спосіб звільнити місце — для сина, для доньки, для трьох онуків, для чужих боргів і чужих надій. Оксана повільно зняла обручку й поклала на стіл поруч із планшетом. Екран за хвилину згас, але прочитане вже не зникало.
До ранку вона зрозуміла, що ніч може тривати навіть за денного світла. Вона так і не заснула. Сиділа на дивані, загорнувшись у ковдру, і дивилася на темний екран, де чуже листування перестало бути чужим. У ньому обговорювали її подушку, її тіло, її квартиру, її відсутність.
О шостій за стіною заплакала сусідська дитина. Унизу рипнули під’їзні двері. Будинок починав звичайний день, а Оксана все ще лишалася у вчорашньому жаху. Вона підвелася, ввімкнула чайник і тут же вимкнула: пити не хотілося. Хотілося вимити підлогу, викинути ліжко, зняти двері спальні з петель, стерти з квартири все, до чого торкався Богдан.
Натомість вона переслала собі знімки листування, запис із камери, фотографії подушки й номер машини. О восьмій зателефонувала Ірина Максимівна.
— Як ви?
— Жива.
— Де ночували?
— Вдома. У вітальні.
На тому кінці коротко зітхнули.
— Я просила не лишатися самій.
— Якби я зникла, він зрозумів би, що я знаю. Мені треба було, щоб Богдан думав: усе йде за його планом.
— Тоді сьогодні жодних звинувачень. Ні чоловікові, ні його матері. Ми зберігаємо матеріали, забираємо попередній висновок у Лева Назаровича й подаємо заяву. Без сцени. Офіційно.
Оксана подивилася на двері спальні.
— А якщо він повернеться раніше?
— Дзвоніть мені. І сусідці, яка його бачила.
Софія Захарівна відчинила майже відразу, ніби чекала. На ній був домашній халат, у руці — чашка міцного чаю.
— Заходь, Оксаночко. У тебе обличчя таке, що на майданчику стояти не можна.
— Я тільки попрошу. Якщо побачите Богдана, його матір або ту машину, одразу телефонуйте. І нікому не кажіть, що я вдома.
— Ти в біді?
Запитання прозвучало спокійно, без цікавості.
— Схоже, що так.
— Тоді моє вічко чисте, пам’ять міцна, язик при мені. Тримайся.
Об одинадцятій написала Мирослава: «Приїжджай. Лев Назарович готовий говорити попередньо». У клініці пахло спиртом, кавою й паперовими рушниками. Мирослава провела Оксану в маленький кабінет і зачинила двері.
— Сядь спершу.
— Кажи.
Мирослава поклала перед нею прозорий файл.
— Це не офіційна експертиза. Але на тканині є сліди речовини, яка може спричинити тяжку реакцію в людини з підтвердженою чутливістю. Випадково на наволочці таке не з’являється.
Оксана дивилася на аркуш, але літери розпадалися.
— Він хотів, щоб я задихнулася?
Мирослава не стала ховати правду за м’якими словами.
— Він хотів, щоб ти лягла на оброблену подушку. Решту встановлюватимуть фахівці.
— Ти говориш як лікарка.
— А як подруга я б зараз поїхала до нього й розбила йому цю спокійну фізіономію. Але нам потрібен не порив. Нам потрібен результат.
Ірина Максимівна приїхала за пів години. Вона переглянула листування, запис із камери, фотографії, попередній висновок. Фразу Галини Петрівни про похорон перечитала двічі.
— Свекруха певна, що ніхто не зазирне туди, де вона звикла командувати.
Заяву складали без зайвих слів. Адвокатка лишила факти: ранній відхід із роботи, таємний прихід чоловіка, рідина на наволочці, запис камери, листування з матір’ю, побоювання за життя. У місцевому відділку матеріали прийняли сухо, буденно. Ніхто не обіцяв миттєвих рішень, ніхто не зображав потрясіння. Оксана боялася скандалу, а отримала процедуру — холодну, повільну, але вперше за дві доби не схожу на безпорадність.
Біля машини Ірина Максимівна затримала її за лікоть.
— Зараз найважче — не видати себе. Ваше мовчання має виглядати як хвороба, а не як знання. І ще: не шукайте коханку.
Оксана підвела очі.
— Чому ви вирішили, що я збираюся?
— Тому що ви дружина…
