— Оксано.
Вона підійшла босоніж. Софія Захарівна вже стояла у себе в коридорі з телефоном у руці.
— Не відчиняй, — сказала сусідка.
— Я й не збираюся.
За дверима Богдан тихо розсміявся.
— Я знаю, що ти там. Ти завжди ходила босоніж, коли боялася розбудити дім.
Оксана мовчала.
— Пам’ятаєш нашу першу кімнату? У господарів вічно текла труба. Ти ставила таз і казала, що зате в нас є свій куток. Твій батько тоді вважав мене порожнім місцем. А ти сказала, він іще побачить.
Вона притулилася чолом до холодних дверей.
— Я побачив, Оксано. У твоїй квартирі, поруч із твоєю пам’яттю, під портретом твого батька, я однаково лишився порожнім місцем. Я був чоловіком, поки погоджувався жити за твоїми правилами.
— Ти міг піти.
— Із чим?
— Із руками, ногами й чистим сумлінням.
— Сумлінням рахунки не оплатиш. Мама щодня казала: Мар’яна пропаде, діти пропадуть, Діана піде, якщо я знову нічого не вирішу. Я втомився бути слабким.
— І вирішив стати вбивцею?
За дверима стало тихо.
— Я не хотів, щоб ти мучилася.
— Як турботливо.
— Не кажи так. Я любив тебе.
— Коли капав на подушку?
Він ударився потилицею об стіну; звук вийшов глухий.
— Це мама принесла. Сказала, буде напад, як раніше. Що ти навіть не зрозумієш. Що лікарі спишуть на хворобу.
Оксана заплющила очі. Ось воно: не повне каяття, не прохання про прощення, а правда, вичавлена з жалю до себе.
— А друга подушка?
Богдан мовчав.
— Її теж мама принесла, — нарешті сказав він. — Мені треба було закінчити. Інакше все валилося.
— Іди, Богдане.
— Відчини. Я навколішки сидітиму.
— Не треба. Я вже бачила, як ти стоїш біля мого ліжка.
Він заплакав. По-справжньому чи від безсилля — Оксана більше не розбирала. Сльози нічого не змінювали. За кілька хвилин на майданчик піднялися працівники поліції. Богдан намагався пояснювати, що просто прийшов поговорити з дружиною, що сімейну сварку роздули, що він нікому не погрожував. Софія Захарівна передала запис. Оксана не втручалася. Вона стояла за зачиненими дверима й слухала, як кроки чоловіка віддаляються вниз.
Вранці Мар’яна прийшла до матері. Оксана дізналася про це пізніше від Мирослави. Мар’яна привела дітей, бо більше не хотіла лишати їх з Остапом. Галина Петрівна відчинила в халаті, з телефоном у руці.
— Я піду до слідчого, — сказала Мар’яна. — Розповім усе, що чула.
— Ти збожеволіла?
— Ні. Нарешті отямилася.
— Через неї? Через цю бездітну дурепу?
Настя сховалася за матір’ю.
— Бабусю, не треба про тітку Оксану.
Галина Петрівна підняла руку. Не на онуку — на доньку. Удар був швидкий. Мар’яна відсахнулася, але не заплакала.
— От тепер я точно піду, — сказала вона.
Настя раптом закричала:
— Я не хочу жити в квартирі тітки Оксани, якщо тітка Оксана має померти!
Навіть Галина Петрівна не знайшла відповіді.
До вечора слідчий Левицький викликав Мар’яну офіційно. Оксана подробиць не питала. Їй вистачило дзвінка Ірини Максимівни.
— Богдана затримали. Решту поки що рано обговорювати.
Оксана сиділа на кухні перед чистою чашкою. Руки більше не тремтіли.
— А Галина Петрівна?
— Її теж перевіряють. Не дзвоніть їй і не зустрічайтеся.
Але свекруха прийшла сама. Наступного дня, ближче до вечора, вона стояла біля під’їзду сама — без пакетів, без солодкого голосу, без маски турботи. Оксана поверталася від Мирослави разом із Софією Захарівною.
— Задоволена? — спитала Галина Петрівна.
Оксана зупинилася.
— Ні.
— Сина забрали. Доньку проти мене налаштувала. Онуків забрали чужі люди. Ти перемогла.
— Перемога тут ні до чого.
— Авжеж. У тебе гроші, лікарі, адвокат, сусіди. А в Мар’яни тільки діти.
— У Мар’яни були діти. У вас була донька. Ви вибрали не рятувати їх, а вбити мене.
Свекруха ступила ближче, але у двір в’їхала машина кризового центру. З неї вийшла Мар’яна. За нею — троє дітей. Настя тримала брата за руку, молодший спав на плечі матері.
— Мар’яно, — покликала Галина Петрівна.
Донька зупинилася. Обличчя в неї було бліде, але спокійне.
— Діти — в машину, — сказала вона.
— Мар’яно, я ж заради вас.
Мар’яна посадила молодшого, зачинила дверцята й подивилася на матір.
— Заради нас треба було жити чесно. Бідно, важко, але чесно.
Галина Петрівна лишилася біля під’їзду. Вперше вона виглядала не владною, не сильною, не правою. Просто жінкою, від якої рідна кров відвернулася, бо не захотіла бути виправданням чужої смерті. Оксана пройшла повз і не озирнулася.
Попереду були суд, свідчення, розлучення й порожня спальня. Але того вечора вона вже знала: найстрашніший замок у її домі відчинився. Не той, який Богдан провернув таємним ключем, а той, що тримав її в чужій сім’ї, де любов давно замінили розрахунком…
