Життя без прикрасВона подивилася у вікно. Займався світанок; рожевіло небо, ніби разом із Таріком видихав увесь світ.
— Господи, допоможи йому вижити, — прошепотіла вона. — Нехай хоча б доживе до ранку.
Прокинувшись уранці, Тарік передусім побачив Ларису — стомлену, розкуйовджену, спокійну.
— Ви не спали.
— Ні. Не змогла.
Він повільно підвівся, вмощуючись на подушках.
— Що зі мною сталося?
— Так проявився біль. Не хвороба. Ваша психіка намагалася захиститися.
Він насупився.
— Тобто я, по-вашому, божевільний?
— Як на мене, ви людина, яка надто довго несе непосильний тягар.
Тарік відвів очі.
— Що вам відомо про мене? Адже нічого.
— Але я бачу, як у вас хтось кричить. Доки ви самі не почуєте цього крику, ліки не допоможуть.
Він подивився на неї з колишнім викликом, до якого тепер домішувалася вдячність.
— І як ви збираєтеся це виправити?
— Говоріть зі мною. Говоріть із собою. Я залишуся поруч.
Він неголосно всміхнувся.
— Божевільна ви, лікарко. Зате лікування діє. — Усмішка вийшла втомленою, але живою. — Дякую, що не пішли.
— Я ж дала слово: не залишу, доки не допоможу. Пам’ятаєте?
Тарік кивнув, знову заплющив очі.
— Отже, залишайтеся.
У коридорі Ларису зустріло сонячне світло, яке вже заповнило палац. Сальма чекала біля дверей.
— Прокинувся?
— Так. І вперше йому не страшно.
— Ви створили диво?
— Ні, — відповіла Лариса неголосно. — Лише залишилася з ним, коли його душа просила, щоб її почули.
Вона пішла далі довгим мармуровим коридором. У ній міцніло тихе, сильне почуття: тепер їхні життя пов’язані. І якщо їй удасться врятувати Таріка, можливо, разом із ним вона врятує себе.
Наступного дня Лариса обережно зайшла до Таріка. Він тримав чашку чаю й сидів біля вікна, повернувшись спиною до світла. Після нічного нападу палац притих, наче навіть стіни прислухалися до того, що відбувалося в його кімнаті.
— Усе-таки прийшли, — сказав він, не обертаючись.
— Обіцяла ж.
Він кивнув, як і раніше, уникаючи її погляду.
— Майже нічого не можу згадати. Тільки ваш голос.
— Ви кликали Лейлу, — обережно промовила Лариса.
Чашка здригнулася в його руках, дзенькнула об блюдце.
— Тут більше ніхто не вимовляє цього імені.
— Тому, що вам боляче?
— Тому, що я не хочу втратити її остаточно. — Тарік повільно повернувся до неї. — Варто мені заговорити, лікарко, і цього потоку вже не спинити.
— Але рану часом доводиться відкрити, інакше вона не загоїться.
Він довго нічого не відповідав. Нарешті поставив чашку і, ніби зважившись, заговорив майже пошепки:
— Хотіли дізнатися правду? Тоді слухайте. Ми зустрілися сім років тому. Лейла навчалася у Франції, а на літо завжди поверталася додому. Ви б не впізнали мене тоді: я сміявся, сперечався, вигадував, як житиму. Побачив її — і все інше втратило значення. Вона була світлом. Могла заперечити мені, посміятися з мого наказу. Довкола торочили, що шейхові Аль-Хатібу не судилося одружитися з кохання, а я відповідав: «Побачимо».
Лариса не перебивала. Тарік продовжував:
— Весілля було вже вирішеною справою. Ми готувалися… Але доля… — Він замовк, стискаючи кулаки, наче опирався спогадові. — Я спізнився тоді до аеропорту. Ми збиралися разом до сусіднього міста, але вона полетіла сама. Літак так і не дістався туди. Казали, ще в повітрі загорівся двигун. Я поїхав на місце катастрофи.
— Господи… — вихопилося в Лариси.
— Пустеля. Попіл. Уламки металу. Дві доби я шукав її й знайшов тільки браслет. — Він стягнув рукавичку, оголюючи зап’ясток із тонкою срібною ниткою. — Більше нічого в мене не залишилося.
Коли він підвів очі, Лариса вперше побачила в них порожнечу. Ні звичної гордості, ні злості.
— Лікарі запевняли, ніби джерело болю — серце. Я знав, що це душа. Тіло мовчить, а вона кричить.
— Ви навіть плакати собі не дозволили, — тихо сказала Лариса.
— Чоловіки не плачуть.
— Чоловік, який кохає, має право плакати.
Тарік гірко всміхнувся.
— Дивно ви міркуєте. Для вас відчувати — означає бути сильним. Мене вчили, що це слабкість.
— Тоді, можливо, ви весь цей час жили за чужою правдою.
— Можливо. — Він знову подивився у вікно. — Я намагався забути її. Жінки, справи, влада — усе було марно. Здавалося, закрию серце й перестану страждати. Біль нікуди не подівся. Змінився я сам.
— Ви перестали жити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.