Життя без прикрасНа його обличчі проступила слабка усмішка.
— Бережіться, лікарко. Тут і сила може обернутися слабкістю.
— Якщо їй це дозволять.
Тарік кивнув, відійшов до вікна.
— До завтра, Ларисо.
— На добраніч, пане.
Вона пішла, а він і далі дивився на відбитий у шибці місяць. Сказане нею залишилося в голові, наче неголосний шепіт: «Небезпечно ховатися від життя».
Сальма ввійшла, не постукавши.
— Довго ви з нею розмовляли.
— Вона мене дратує. Правду каже.
Він поглянув на помічницю, і в його погляді майнула розгубленість.
— Тому й не звільняєте, — відповіла Сальма. — Вона відрізняється від решти.
Тарік промовчав.
Пізньої ночі Лариса сиділа в саду. Втома сусідила з дивним полегшенням. Вона згадувала, яким болем озвалося в його голосі слово про наречену, як старанно він цей біль приховував. Вона зрозуміла: за стіною гордості живе людина, якій не дали відгорювати втрату.
Підвівши очі до зірок, вона ледь чутно промовила:
— Таріку, я тебе не залишу. Навіть якщо ти почнеш мене виганяти.
Його ім’я без титулу вона вимовила вперше — пошепки, ніби боялася, що палацові стіни почують. Вітер пронісся садом, немов поніс її обіцянку до його вікон. А Тарік у темряві раптом прокинувся: давно забутий спокій прийшов до нього.
Наступного дня він наче змінив шкіру. Від учорашньої задуми не залишилося нічого: холодний, пихатий, роздратований, він віддавав накази, скасовував процедури й не дозволяв себе оглядати. Слуги розбігалися, щойно він з’являвся. До полудня тривога охопила весь палац.
Біля сходів Сальма зупинила Ларису.
— Він знову…
— Знаю, — не дала їй договорити Лариса. — Нехай тільки спробує мене позбутися.
У покоях пахло ліками й нагрітим повітрям. Тарік вмостився біля каміна; у келиху, який він тримав, була вже не вода.
— Ви ще й п’єте? — Лариса не приховувала роздратування.
— Чому б і ні? Спиртне теж можна вважати ліками.
— Не тоді, коли болить серце.
— З лікуванням ви запізнилися, лікарко. Воно давно померло. — Він усміхнувся криво.
Лариса підійшла й вихопила келих із його руки.
— Не смійте, — хрипко сказав Тарік, але погрози в голосі не було.
— Тоді й ви не змушуйте мене дивитися, як ви себе вбиваєте. Я приїхала вас лікувати, а не ховати.
Він схопився й відібрав келих. Вино бризнуло на підлогу, наче кров.
— Забули, хто перед вами?
— Не забула. Людина, якій боляче. І яка сама не дає цьому болю минути.
Тарік завмер. Між ними стояло мовчання, густе, мов дим.
— Ідіть геть, — глухо вимовив він.
— Не піду.
— Геть!
Від крику задрижали шибки. Лариса здригнулася, але з місця не зрушила.
— Кричати на мене марно. Я бачила смерть людей. А ви живі — і боїтеся.
Він затулив обличчя долонею.
— Боюся? — повторив майже нечутно. — Вам про страх нічого не відомо.
— То розкажіть.
— Ні. — Він жбурнув келих, розбивши його вщент. — Однаково не зрозумієте.
До дверей він не дійшов: хитнувся, судомно притиснув руку до грудей. Лариса підхопила його, не давши впасти.
— Пане, дихайте.
Він опустився в крісло, зблідлий, зі щільно стиснутими губами. Виступив холодний піт, пульс був нерівний. Лариса відкрила аптечку, зробила ін’єкцію й під’єднала кисень — руки виконували звичні дії майже без участі думки.
— Не рухайтеся. Ви мене чуєте? Усе налагодиться.
Навіть важко дихаючи, він дивився вперто.
— Я не слабак.
— Мовчи, — обірвала вона, притиснувши його долоню до грудей. — Сильний теж може впасти. Важливо потім підвестися.
Дихання помалу вирівнювалося. Кілька хвилин розтягнулися для неї у вічність, перш ніж він розплющив очі.
— Ви залишилися?
— А куди я мала подітися?
— Інші тікали.
— Тільки я — не вони.
Довго він нічого не казав, потім зовсім тихо попросив:
— Пробачте мені.
Лариса здивовано підвела голову.
— Приймається, — відповіла вона з усмішкою й відчула, ніби глибоко всередині почала танути крига.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.