Бездомна мати успадкувала дідову хатину, але та стояла запечатаною з 1948 року

Вона почала заперечувати, але він уже повернувся до обраних трьох. Решта йшли геть, неголосно лаючись.

На сусідній вулиці забігайлівка шукала посудомийницю: три години роботи за триста. Оксана погодилася без розпитувань. Лисий господар років п’ятдесяти показав їй підсобку, де височіла гора брудних тарілок.

Три години вона відмивала їх під пекучою водою, не підводячи очей. Спершу кисті почервоніли, потім заніміли; вона й далі драїла посуд. Розрахувавшись купюрою в триста, господар буркнув:

— Завтра теж приходь.

Схоже, більшого схвалення від нього було не дочекатися. Оксана поклала зароблене в кишеню й вийшла. По триста за день — дев’ять тисяч за місяць. Скільки часу довелося б працювати так заради семисот тисяч, вона навіть не стала підраховувати.

Біля машини на неї чекав чоловік у чорній куртці. Притулившись до капота, він стояв так невимушено, ніби чекав на автобус. Оксана впізнала одного з колекторів, хоча імені його не пам’ятала, та й воно нічого не змінювало. Коли вона наблизилася, він випростався. Усмішка була неприємна — так усміхається людина, у якої на руках усі козирі.

— Оксано… Куди ти зникла? Ми ж хвилюємося.

— Відійди від машини, — сказала вона, стримуючи тремтіння в голосі.

Він наблизився замість того, щоб відступити, й обхопив її зап’ясток. Болю не було, але тримав міцно.

— Борг же підріс. Із відсотками, з пенею — сімсот тисяч, — повідомив він, як лікар, що роз’яснює діагноз. — Невесела цифра, згодна?

Оксана сіпнулася, намагаючись звільнити руку. Пальці на зап’ястку не розтиснулися.

— Можна й по-доброму домовитися, — провадив він, розглядаючи її обличчя. — Є робота. Таким, як ти, неважко буде.

Натяк був прозорий, як скло у вітрині. Оксана різко вирвалася.

— Пішов геть, — сказала вона крізь зуби. — Гроші я знайду.

Він коротко розсміявся, наче гавкнув, і похитав головою.

— Знайдеш? Миючи посуд? Два тижні тобі, Оксанко. А потім про опіку поговоримо. Про твого сина.

Колектор пішов, бадьоро насвистуючи. Оксана залишилася біля машини; руки тремтіли.

У бібліотеці пахло старими книжками. У тиші читальної зали Артем сидів за великим столом над зошитом. Оксана затрималася біля дверей: син виводив літери так старанно, що від завзяття висунув кінчик язика.

— Хлопчик у тебе хороший, — неголосно заговорила тітка Ніна, бібліотекарка, підійшовши до неї. — Розумний. Шкода…

Договорювати їй не знадобилося.

— Дякую, що за ним доглянули, — різко перебила Оксана й попрямувала до столу. — Артеме, ходімо.

Дорогою до машини син розповідав про школу: за читання йому поставили п’ятірку, Ольга Андріївна похвалила твір, а на фізкультурі був піонербол. Оксана чула лише половину. Позичити грошей уже було ні в кого — всі відмовили. Можна було б поїхати до іншого міста, але з 230 далеко не заїдеш.

Біля кіоску вона взяла пельмені й томатний сік на вечерю. Портативній плитці знадобилося хвилин десять, щоб довести воду в маленькій каструлі до кипіння. Потім каструля стояла на колінах в Артема, і він мовчки їв із неї. Мати вдавала, що вечеряє разом із ним, потроху перекладаючи йому свою частку.

Гріти машину всю ніч було не можна: бензин коштував дорого, а ще можна було вчадіти. Оксана давала двигунові попрацювати пів години; вони зігрівалися, і вона вимикала його до ранку. Вкривалися курткою та старою ковдрою, яку вона взяла в подруги місяць тому.

— Мамо, у школі адресу для анкети питали, — Артем підняв голову. — Я не знав, яку назвати.

В Оксани в грудях стяглося щось туге, як вузол на мотузці.

— Скажи, що зараз переїжджаємо, — насилу відповіла вона.

Він кивнув, якийсь час мовчки жував, а потім заговорив майже пошепки:

— Я нікому не розповідаю, що ми в машині. Це наш секрет.

Оксана обійняла його й притулилася обличчям до маківки.

— Молодець, зайчику. Ми тут ненадовго. Скоро все владнається.

Собі вона не вірила. Три роки виживала сама з дитиною й уперше відчула, що більше не витримує.

Наступного ранку Оксана поїхала до колишньої квартири — перевірити пошту. Цієї дурної звички ніяк не вдавалося позбутися. У скриньці виявився єдиний конверт: цупкий папір, офіційна печатка нотаріальної контори. Вона розкрила його на вулиці. Пальці тремтіли; від холоду чи передчуття — не зрозуміти.