Життя без прикрасТретій дзвінок — до генетичної лабораторії: я замовила термінове дослідження спорідненості за моїм зразком і Ритиним. Підтвердження отримала до засідання. По материнській лінії спорідненість підтверджувалася з імовірністю 99,9%. Одна мати, різні батьки. Усе сходилося, як ґудзики.
У середу ввечері я вперше сама набрала мамин номер, переписаний із Ритиної картки.
— Ну що ще? — роздратовано спитала вона.
— Оксано Григорівно, Ковальчук, відділення трансплантації. Завтра о 14:00 етичний комітет розглядає родинне донорство для Маргарити. Бажано, щоб прийшли ви та Степан Федорович.
Після паузи голос став іншим, ніби касету змінили.
— Знайшли? Знайшли її? Ірина знайшлася?
— Завтра все дізнаєтеся.
— Де вона, хто вона тепер? Погодилася? Хоч це скажіть!
— Завтра, Оксано Григорівно. О другій.
— Нарешті. — Повернулася колишня інтонація. — Одразу треба було через міністерство, а ви три тижні відібрали. Прийдемо. Тільки попередьте її: надумає викобенюватися — швидко приструнимо. Є в нас і юрист, і вихід на телебачення. Вона нам винна, так і передайте.
— Передам. Слово в слово.
Вона відключилася, не попрощавшись.
Ніч знову минула без сну. Відмовитися я могла: жоден суд не змусить людину віддати нирку, нехай навіть сестрі, що помирає. Дванадцять років я пояснювала це родичам хворих. Тільки після моєї відмови Рита помре — через місяць, через два, від нового підвищення калію. А з екрана пролунають мамині слова: «Ми шукали, вона не відгукнулася». Погоджуся — розповідатиме, що знайшла, змусила згадати про обов’язок, домоглася.
Потім я думала про дівчинку в червоній машині. Про долоньку на склі, про її сміх. Про пісню, яку вона пам’ятала тридцять років і наспівувала на діалізі, соромлячись цієї пам’яті. Про прохання передати сестрі, що вона нічого не вимагає.
Мама була тут шумом, як радіо в сусідній палаті. Вирішувати мені потрібно було заради Рити. І ще — вирішити, що я сама скажу матері вперше за тридцять років.
У четвер о пів на другу тато ввійшов до кабінету з ціпком, у найкращому піджаку, затиснувши під пахвою конверт. За ним з’явилася Софія Аркадіївна: маленька, сива, у в’язаному береті. У звичайному поліетиленовому пакеті в неї лежало щось м’яке.
— Виросла… — Вона дивилася на мене знизу вгору. — А шапка ж у мене залишилася. Та, зайва. — Софія Аркадіївна поплескала по пакету. — Усе її поправляла тоді. Я зняла, ти потім казенну носила, а цю сховала до шафи. Думала, раптом знадобиться. От, знадобилася?
Відповісти я не змогла.
— Знадобилася, Софіє Аркадіївно, — сказав тато за мене. — Зараз знадобиться.
Комітет зібрався в конференц-залі третього поверху. Переді мною на чолі столу лежала папка. За столом були Андрій Романович, мій заступник Сергій Борисович Лісовський, який мав оперувати Риту, координаторка Наталія Євгенівна та лікарняний юрист. Головував університетський професор — суворий, сивий, у метелику.
Тата із Софією Аркадіївною я попросила зачекати на банкетці біля дверей і ввійти, коли покличу.
Риту привезли після діалізу в кріслі-каталці. Усе той самий сірий светр, бліде обличчя. Оглянувши присутніх, вона розгубилася.
— Добрий день, — тихо сказала вона.
Крісло поставили збоку, біля підвіконня.
Рівно о другій з’явилися батьки. Мама встигла побувати в перукарні й прийшла в бузковому пальті, дядько Степан — у краватці, з червоною шиєю. Заходили вони так, ніби на ювілей, де їх збиралися вшановувати. Побачивши професора, мама надала обличчю того скорботного виразу, з яким виступала по телевізору, і сіла навпроти мене.
— Ну, де вона?
— Оксано Григорівно, не поспішаймо, — зупинив її голова. — Ми розглядаємо родинне донорство нирки для Маргарити Степанівни Бондар. Ірино Миколаївно, будь ласка.
Розкривши папку, я заговорила рівно, як під час читання медичного висновку:
— Бондар Маргарита Степанівна, тридцять три роки. Хронічна ниркова недостатність у термінальній стадії. Фільтрація — шість, на діалізі три роки. Гіперкаліємічний криз у ніч на середу вдалося купірувати. Без пересадки прогноз несприятливий, ідеться про тижні. За такий термін отримати нирку померлого донора за списком очікування неможливо. Реальна можливість — пересадка від живого родича.
— Це ми знаємо, — перебила мама. — Ви скажіть, знайшли її?
— Донор є.
Мама сіла рівніше, дядько Степан нахилився вперед. Рита застигла.
— Збіг за трьома антигенами із шести, негативна перехресна проба, сумісні групи крові, — продовжила я. — Генетичне дослідження підтвердило спорідненість: сестри по матері, імовірність 99,9%. Донора обстежено, він здоровий, протипоказань немає. Згоду на донорство надано добровільно.
— Степане, чув? Погодилася! — Мама плеснула в долоні. — Я казала, нікуди не дінеться. Зобов’язана — от і згодна. Нехай увійде, подивлюся хоч, що з неї виросло. Мабуть, страшна, як смерть, дитбудинківська. Та дарма, була б нирка.
— Ксенечко, тихіше, — сказав дядько Степан, штовхнувши її ліктем.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.