Леся заснула не сном, а провалом. Без сновидінь, без поворотів, без часу. Один раз їй здалося, що старий стоїть над нею й торкається чола. Може, так і було. Рука була суха, легка, майже невагома. Потім знову темрява.
Ранок виявився сірим. У маленькому вікні стояло молочне небо, хуртовина, що почалася вночі, вщухла. У печі потріскували дрова. Пахло корою, дьогтем і печеною картоплею. Леся лежала нерухомо, боячись поворухнутися й зруйнувати це тепло. Ліва нога була під овчиною. Пальців вона не відчувала, але тепер це не лякало так гостро: вони були всередині людського житла, а не в сніговій порожнечі.
Старий сидів біля вікна на низькому табуреті й лагодив ремінь. Короткими рухами продягував сувору нитку, притискав шилом, знову продягував. При денному світлі він виглядав інакше. Не як людина з дверного отвору, а як старий хазяїн маленької хати: сива голова, темна шия, зморшка від вуха до підборіддя, сильні сухі руки.
Леся дивилася на ці руки. І раптом усередині неї щось зрушилося — спершу тихо, потім одразу цілком. Вона не згадала його обличчям. Вона впізнала його тілом. Рука сама пішла до горла, туди, де колись висів мідний хрестик. Хрестика не було, але жест лишився.
Велике місто. Велика лікарня. Лютий вісімдесят сьомого. Сьома палата біля вікна. Безіменний хворий, записаний як Левко Семенович. Двобічне запалення легень. Жар за сорок. Практикантка на нічній зміні, яка сиділа біля його ліжка, бо більше нікому було сидіти.
Старий відчув її погляд. Повільно повернувся, поклав ремінь і шило на коліно. Довго дивився на неї.
— Я тебе пам’ятаю, — сказав він.
Три слова лягли між ними, як три важкі камені. Леся не відразу змогла відповісти. Старий відповіді й не чекав. Він підвівся, підійшов до печі, налив окріп в алюмінієвий кухоль, поставив біля її руки.
— Палата біля вікна, — сказав він уже не дивлячись. — Ти хрестик залишила.
Потім зняв із цвяха куфайку, накинув на плечі й вийшов у двір. За хвилину за стіною застукала сокира: тук, тук, тук. Пауза. Знову тук, тук, тук. Під цей рівний звук до Лесі повернулася пам’ять.
Тоді їй було двадцять чотири. Вона вчилася в медичному інституті й підробляла практиканткою: пів ставки сестри, нічні через два дні на третій, гроші невеликі, зате свої. Тієї зими руки в неї щоранку пахли карболкою. Коридор четвертого поверху був довгий, з олійною фарбою до пояса й біленими стінами вище. Лампа біля сестринського поста блимала другий місяць, але ніхто її не міняв, і Леся звикла засинати на ходу під це блимання.
Старого привезли вночі зі станції. Знайшли на лавці в залі очікування. Документів не було. Сказав тільки ім’я та по батькові — Левко Семенович, і то, можливо, вже в маренні. У картці поставили вік приблизно. Старша сестра Варвара Павлівна, суха жінка з утомленими очима, сказала, ставлячи карту в шафу:
— Цей навряд чи витягне. Без паперів, без рідні. Ти, Кравченко, сили на нього понад потрібне не витрачай.
Варвара Павлівна не була злою. Просто за багато років змін у неї скінчилося те, що в Лесі ще лишалося.
Витрачати сили спеціально не довелося. До старого й так ніхто зайвий раз не підходив. Сусіди по палаті на третій день попросилися в іншу: він хрипів ночами, і їм було страшно. Їх перевели. Він залишився один біля вікна.
Леся заходила до нього кожну свою нічну. Спочатку поставити крапельницю, потім перевірити, потім просто посидіти. Вона рахувала пульс за маленьким годинником на вузькому ремінці — подарунок матері до вступу. Пульс був частий, тонкий, як нитка. Зап’ясток холодний, ніби тіло не встигало зігрівати кров.
На п’яту ніч вона принесла стару газету, яку мати збиралася пустити на розпал. Сіла біля ліжка й почала читати вголос, що траплялося: нотатку про будівництво, прогноз погоди, короткий матеріал про заводську бригаду. Вона читала тихо, бо голосно було ніяково. Старий не розплющував очей, дихав коротко, зі свистом. Але на словах про потепління до мінус вісімнадцяти під його повіками щось здригнулося, як у людини, яка чує.
На сьому ніч Леся взяла його руки у свої. Просто тому, що вони були крижані. Поклала долоні собі на коліна, накрила своїми й сиділа так хвилин десять. Свої руки в неї завжди були гарячі, мати сміялася: «ходяча пічка». За десять хвилин долоні старого стали бодай не зовсім крижаними. Тоді він уперше розплющив очі. Не каламутно, не зі сну — одразу. І подивився впритул. Погляд був світло-сірий, уважний, без прохання й подяки. Так дивляться, коли запам’ятовують.
Леся відвела очі першою…
