У ту першу ніч у зимівнику Левко майже не сидів. Він рухався тихо, але постійно: поправляв заслінку, виходив перевірити нічне вогнище, повертався, торкався Лесиного чола, дивився на пов’язку, знову йшов до печі. Кожен рух був коротким, вивіреним, без жодного зайвого жесту. Лесі, що лежала в напівсні, здавалося, що поруч працює не старий, а сам порядок — суворий, мовчазний, не добрий і не злий.
Лайка вляглася біля дверей, витягнувши морду на лапи. Іноді вона розплющувала очі, коли вітер зачіпав стіну, і знову заплющувала. Від неї йшов теплий тваринний запах, густий, спокійний. У лікарні Леся часто ненавиділа запахи тіла: піт, ліки, кислий жар. Тут цей собачий запах був майже втіхою. Він говорив: живе поруч, живе дихає, живе стереже поріг.
За стіною тліло довге вогнище. Левко склав його правильно: дві товсті колоди, між ними вузька щілина, розпірка, суха серцевина. Він виходив до нього кілька разів. Повертаючись, приносив із собою запах диму й морозу. На бороді в нього наростав іній, потім танув у теплі й темнів краплями. Він не лаявся, не охкав, не називав її бідною. Від цієї стриманості Лесі було легше. Жалість вимагала б відповіді, а відповідати їй було нічим.
Одного разу вона розплющила очі й побачила, як він стоїть біля столу, тримаючи в руці її жестяну коробочку. Ті самі два сірники вже були використані — один помер, другий дав вогонь. Коробочка лежала порожня, легка, майже смішна. Левко покрутив її в пальцях, зрозумів усе без пояснень і поклав поруч із піччю. Потім подивився на Лесю. Вона хотіла сказати про Галайду, про хатину, про мішки, але язик не ворухнувся.
— Потім, — сказав він, ніби почув. — Усе потім.
Якоїсь миті він зняв із полиці стару чисту сорочку, розірвав на смуги. Рвав тканину рівно, по нитці. Лесі це здалося дивно важливим: навіть ганчірку для пов’язки він не рвав як-небудь. Потім змінив полотнину на її нозі, знову змастив жиром вище білих пальців, знову накрив. Болю майже не було, і це лякало, але страх тонув у втомі.
Коли вона нарешті провалилася остаточно, останні звуки були простими: годинник, піч, дихання собаки, крок старого біля дверей. Ці чотири звуки тримали її над чорною водою сну, поки тіло повільно поверталося до живих…
Левко не питав, хто її кинув, доки вона не зігрілася. Це було не байдужістю. Він знав, що розповідь забирає сили не гірше за дорогу. Спершу треба повернути дихання, тепло, кров до живих місць. Питання зачекають. Коли вона намагалася відкрити рот, він тільки хитав головою і підносив кухоль. У цій мовчазній забороні було більше турботи, ніж у довгих утішаннях. Він ніби заздалегідь відділив головне від другорядного: зараз головне — щоб вона дожила до ранку. Усі інші слова можна буде вимовити, якщо ранок настане. Леся кілька разів провалювалася й виринала. У коротких просвітах бачила різні шматки хатини: в’язку сушених трав над піччю, закопчений чайник, сокиру біля дверей, собачі вуха біля порога, темний профіль старого. Ці шматки не складалися в цілісну картину, але кожен підтверджував: вона не під коренями. Не на розвилці. Не в кабіні між чужими плечима. Іноді цього знання вистачало, щоб знову відпустити себе в сон…
Левко перевіряв її не розпитуваннями, а очима. Дивився на губи — чи не синіють. На повіки — чи не провалюється свідомість. На руки — чи не тремтять надто дрібно. У його погляді було ремесло людини, яка багато разів витягала себе з холоду і тому знала: жаліти можна потім, якщо лишиться кого жаліти.
Перший кухоль настою вона пила майже без смаку, але гіркота повернулася потім, уві сні. Їй снилося, що вона йде по струмку, а замість води під кригою тече цей темний гіркий відвар. Прокинулася — старий сидів поруч, і сон розсипався, лишивши в роті присмак кори…
