У неділю о десятій ранку Максим і Олеся поїхали на кладовище. Це Олеся так вирішила. Максим опирався:
— Не треба. Не зараз. Мати не прийде.
Олеся сказала:
— А якщо прийде? А якщо вона прийде туди сама і там нікого, крім Євдокії Петрівни, не буде? Ти хочеш, щоб вони там самі зустрілися?
Кладовище в селищі було старе, на пагорбі за церквою, з кованою огорожею і величезними акаціями, які тепер стояли голі, чорні. Могила Маші Савчук була в дальньому кутку, біля самої огорожі, за якою починалися поля.
Скромний залізний хрест, пофарбований блакитною фарбою, акуратний насип, обкладений цеглою, і на хресті табличка. Два рядки. Маша. І під нею — «син». Без імені. Бо померлого немовляти не встигли назвати.
Євдокія Петрівна вже була там. Сиділа на лавочці біля огорожі, у теплому темному пальті, і чистила від листя насип. Поруч стояла банка з пізніми хризантемами, білими. Побачивши Максима, вона підвелася.
— Максимку! І Олеся! Ви що? Сюди навіщо?
Максим не встиг відповісти. За їхніми спинами, доріжкою між могилами, хтось ішов. Повільно, спотикаючись. Галина. Вона була в чорному пальті, без хустки, з розтріпаним вітром волоссям.
У руці в неї був пом’ятий конверт, обличчя опухле, ніби вона не спала кілька ночей. Вона йшла, не дивлячись під ноги, і дивилася тільки на блакитний хрест. Євдокія Петрівна випросталася, довго дивилася на неї.
— Здрастуй, Галино! — сказала вона.
Галина зупинилася біля огорожі, подивилася на табличку, на слово «син». Потім на хризантеми, потім на Євдокію Петрівну.
— Це ви! — сказала вона хрипко. — Ви носили квіти. Усі ці роки. Я бачила. Я на Ванину могилу приходила, повз ішла. Завжди тут квіти стояли. Я думала, яка хороша мати в цієї Маші, як вона за нею побивається.
— За нею і за ним, — відповіла Євдокія Петрівна. — Я його в останню путь сама обмивала. Маленький був, гарний, волоссячко темне. Я йому сорочечку пошила з Машиної хрестильної сукні. Думала, що онука ховаю.
Галина видала звук, якого Олеся ніколи не чула від людини. Ні крик і ні стогін. Вона опустилася навколішки просто на мокру землю біля огорожі, взялася руками за прути і заплакала.
Максим рвонувся до неї, але Євдокія Петрівна встигла першою. Вона, маленька, зігнута, опустилася поруч із Галиною на одне коліно, важко, насилу, і обійняла її за плечі. І Галина, яка ще тиждень тому називала її відьмою з плавнів, притулилася до неї обличчям.
— Він у мене був, — повторювала Галина. — Він у мене був, а мені навіть не показали. Я його не бачила. Я його не бачила жодного разу.
— Знаю, — казала Євдокія Петрівна, гладячи її по волоссю. — Знаю, мила. А моя Маша твого Максимка теж жодного разу не бачила. Одним оком не глянула. Ми з тобою обидві обділені. Обидві.
Олеся стояла біля акації й тримала Максима за руку. Він тремтів. Галина підвела голову і побачила його. Довго дивилася. Потім простягнула до нього руку. Не встала, так і лишилася навколішки і тільки простягнула руку. Максим підійшов і опустився поруч. Галина схопила його за рукав куртки, притягла до себе.
— Я тебе з пологового в ковдрі блакитній несла, — сказала вона. — Ти кричав усю дорогу. Ваня сміявся, казав: «Горлатий, головою буде». Я тобі ночами пісні співала. Ти на вітрянку хворів. Я тиждень не спала. Ти з велосипеда впав. Я тебе на руках у район несла. Ти мій, чуєш? Ти мій. Мені байдуже, що там на бирках написано. Ти мій.
— Мамо, — сказав Максим. — Мамо.
Олеся відвернулася і дивилася на поля за огорожею, на ряди голих тополь, на сіре небо. Сльози текли самі. За якийсь час Галина підвелася з допомогою Максима, обтрусила пальто, подивилася на Олесю. Підійшла. Олеся чекала чого завгодно.
— Дякую, що листа принесла, — сказала Галина насилу. — І що до хвіртки дійшла. На сьомому місяці, через усе селище. Я з вікна бачила, як ти йшла. Олег мені казав, що ти по гроші, а ти мені його гроші повернула.
Вона помовчала.
— Прости мене, якщо зможеш. Я знаю, що такого не прощають. Але ти спробуй.
Олеся не відповіла. Не змогла. Тільки кивнула…
