Районний суд містився в старій двоповерховій будівлі біля площі, пофарбованій у жовтий колір. Судове засідання призначили на середину грудня. Суддя була молода жінка, років тридцяти п’яти, з короткою стрижкою і сережками у вигляді маленьких срібних колосків, які похитувалися, коли вона повертала голову.
Надія Вікторівна потім шепнула Олесі, що ця суддя в неї колись практику проходила і що тямущішої за неї в районі нікого немає. Олег прийшов із юристом із міста, молодим чоловіком у вузькому піджаку. Максим прийшов із Надією Вікторівною, яка погодилася представляти його інтереси і яку в суді всі працівники, від секретаря до пристава, називали на ім’я та по батькові й трохи схиляли голову, вітаючись.
Олеся сиділа на лаві в залі, поруч із нею — Євдокія Петрівна, у тому ж темному пальті й білій хустці. Галина прийшла останньою, сама. Сіла окремо, біля вікна.
Юрист Олега зачитав позов. Довго і хитромудро — про підміну, про журнал пологів, про те, що Максим Коваленко не є біологічним сином спадкодавця і, отже, не має права на спадщину. Суддя вислухала і спитала:
— Позивачу, на якій підставі ви оспорюєте запис про батьківство вашого покійного брата?
— Він мені не рідня! — не витримав Олег. — Він чужий! Він знахарчин онук!
Суддя повернула голову, колоски на сережках хитнулися.
— Я питаю не про це. Я питаю, яке у вас право оспорювати запис у свідоцтві про народження, де батьком записаний ваш брат?
Юрист щось забурмотів про законний інтерес. Надія Вікторівна підвелася.
— Ваша честь, дозвольте, позивач не належить до кола осіб, які мають право оспорювати батьківство. Сам спадкодавець знав про те, що дитина йому нерідна, і свідомо записав її своїм сином. Це підтверджується матеріалами самого позивача, які він подав до суду. Отже, запис не міг оспорити навіть він сам, і після його смерті ніхто цього зробити за нього не може. Ні брат, ні хтось інший. Відповідач є законним спадкоємцем першої черги. Позивач є спадкоємцем другої черги і за живої дружини спадкодавця в будь-якому разі до спадщини не закликається.
Суддя кивнула і повернулася до вікна.
— Третя особа. Коваленко Галина. Ваша позиція?
Галина встала. Олег уп’явся в неї очима.
— Я підтримую… — почала вона, і голос у неї зірвався.
Вона ковтнула.
— Я не підтримую позов. Максим Коваленко — мій син. Я його виростила. Жодних вимог щодо свого материнства я заявляти не буду. Ні зараз, ні потім. І прошу занести до протоколу, що свою частку в господарстві й у домі я ще минулої весни подарувала синові. Договір у нотаріуса.
Олег схопився.
— Галино, ти з глузду з’їхала! Він же чужий! Він же не Коваленко по крові!
Суддя подивилася на нього спокійно.
— Позивачу, ви повторюєте довід, на який вам уже відповіли. Кровна спорідненість тут значення не має. Сідайте, будь ласка.
Олег сів. Юрист щось швидко зашепотів йому на вухо. Позов залишили без задоволення. Суддя пояснювала довго, але так зрозуміло, що Олеся запам’ятала кожне слово: позивач не має права вимагати того, чого вимагає, а довід про кров у цій справі закон не бере до уваги.
А в коридорі біля сходів Олеся підійшла до Олега.
— Олеже, — сказала вона голосно, так що озирнулися і пристав, і секретар, і дві жінки з якимись паперами. — Ось ваші гроші, які ви возили вмираючій акушерці, щоб вона підписала папір проти вашого племінника. Вона не взяла. Галина мені їх повернула. Перерахуйте при свідках.
І простягнула йому конверт із пачкою в банківській стрічці. Олег стояв червоний, з перекошеним обличчям. Потім вихопив конверт і майже бігом спустився сходами.
А за місяць у районній лікарні звільнили архівістку, яка за гроші зняла копію журналу пологів. Надія Вікторівна пояснила, що медичні відомості про людей без їхньої згоди видавати стороннім не можна, тим більше за плату, і що Максим мав повне право написати про це заяву. Максим написав.
— Не з помсти, — сказав він. — Щоб більше ніхто так не робив.
Зима того року прийшла рано і була сніжна, що в цих місцях трапляється нечасто. Максим жив у Ткаченків. Галина кликала їх обох до себе у великий дім, де пустувала кімната з Івановими грамотами і фотографією на чеку. Кликала кілька разів, приходила сама, приносила пироги з гарбузом, сиділа на краєчку табурета в маминій кухні й незграбно розпитувала Олесю про самопочуття.
Олеся відповідала ввічливо і залишалася в мами.
— Я тоді сказала, що не повернуся, — пояснила вона Максимові. — Я своє слово теж тримаю, не з образи. Мені просто треба, щоб наш дім почався не з того, що мене з нього вигнали.
Максим подумав і сказав:
— Тоді давай свій почнемо.
За польовим станом, на краю господарства, стояв старий дім бригадира, що пустував років п’ятнадцять. Цегляний, міцний, із проваленою верандою і зарослим садом. Максим був тепер головою господарства — за документами і на ділі. Ще в грудні, відразу після суду, він зібрав працівників і оголосив, що Олег більше не керівник.
Чоловіки, які при Олегові роками не отримували вчасно зарплату, потисли Максимові руку. А головна бухгалтерка, літня Людмила Аркадіївна, наступного дня поклала йому на стіл теку з документами, з якої стало ясно, куди йшли гроші господарства останні два роки. На Олегове будівництво в місті.
Максим довго сидів над цією текою. Потім подзвонив Надії Вікторівні. Олегові довелося повернути в господарство те, що він вивів. Він продав позашляховик і ділянку під містом. Дружина його, Інна, залишилася в селищі, у їхньому домі. А сам Олег поїхав в обласний центр, до якогось приятеля, працювати виконробом.
Казали, що перед від’їздом він заходив до Галини. Галина не вийшла…
