А Олеся плела. Почалося все з Євдокії Петрівни. У грудні, у найкоротші дні, Олеся стала ходити до неї за міст щоранку. Максим відвозив машиною і забирав до обіду. Євдокія Петрівна садовила її в хаті біля теплої печі, давала в руки розмочений чекан і вчила плести той самий узор колиски — хвилю з ромбиками.
— Це Машин узор, — казала вона. — Вона сама придумала, ще дівчиськом. Ми з нею вечорами сиділи й плели на продаж. А вона занудьгувала й каже: «Мамо, давай я хвилю пущу, ніби протока навесні розлилася. А ромбики — як рибки в ній». Я сміялася, а вийшло гарно. Я його більше нікому не показувала. Ось тобі показую. Тобі можна.
Узор виявився хитрий. Олеся два тижні розпускала і переплітала заново, поки пальці не запам’ятали, де пасмо йде вниз, а де злітає. Але одного вечора вдома вона сплела хлібницю, і хвиля пішла сама, рівна, жива, і ромбики лягли в ній, як рибки.
Роман сфотографував хлібницю на підвіконні проти зимового сонця і виклав фотографію на сайті оголошень з Олесиного телефона. Олеся підписала коротко: «Місцевий чекан. Старинний узор. Ручна робота».
За три дні зателефонувала жінка з обласного центру. Представилася науковою співробітницею краєзнавчого музею. Розповіла, що вони готують до весни виставку місцевих народних промислів і шукають майстрів, які плетуть по-старому. Спитала, чи не бачила Олеся де-небудь старовинних колисок із чекану.
— У мене є колиска, — сказала Олеся. — Але її я вам не віддам. Її для мого сина сплели.
— А сплести таку саму зможете? Ми б замовили для експозиції і попросили майстер-клас провести, якщо погодитеся.
Олеся подивилася на свій живіт. Восьмий місяць.
— Після пологів, — сказала вона. — Навесні зможу.
А за тиждень зателефонував Михайло Васильович, зніяковілий, як того разу.
— Олесю, я тут у своїх спитав. Там у вас, кажуть, усе з’ясувалося. Ти вже прости мене, старого дурня, що тоді злякався. Мені той, що дзвонив, теж, кажуть, уже нікому не дзвонить. Ти мені скажи, є в тебе товар? У мене готель у курортному місті питає, етнічний. Їм треба в номери: кошики, килимки, світильники плетені. Багато, на сорок номерів.
Олеся сиділа на лавці біля літньої кухні й рахувала в голові. Сорок номерів. У кожен кошик, килимок і абажур. Одна вона такого не сплете і за рік.
— Михайле Васильовичу, я за чекан вам ще винна.
— Товаром віддаси, як домовлялися.
— Дайте мені два дні.
Два дні Олеся ходила по селищу. Першою прийшла тітка Оля. Сказала, що руки в неї ще міцні, що в молодості вона з Олесиною бабусею разом чекан біля протоки різала і косички плела на базар.
Потім прийшла Ірина Кравченко, сусідка Коваленків, та сама, що не відповіла Олесі біля колонки. Постояла біля хвіртки, почервоніла і спитала, чи не потрібна допомога, бо взимку в селищі роботи нема, а в неї двоє дітей і чоловік на вахті. І вона вміє шити, значить, і голкою чекан зшивати навчиться.
— Приходь, — сказала Олеся, — у суботу.
А ще за день біля хвіртки зупинилася Наталина свекруха. Та, що казала про голову не в той бік. Довго м’ялася.
— Олесю, я чула, ти жінок набираєш. У мене пенсія, сама знаєш яка. Я б пішла.
Олеся дивилася на неї і згадувала ринок, церату з кошиками і гучний голос для сусідок.
— Приходьте, — сказала вона, — тільки в мене правило: хто в майстерні працює, той про людей за спиною не говорить. Ні про кого.
Наталина свекруха опустила очі.
— Зрозуміла, — сказала вона. — Заслужила.
Майстерню влаштували в маминій літній кухні. Максим привіз із польового стану старі столи, підключив там другий обігрівач. Жінки приходили вранці, після того як відправляли дітей до школи, і сиділи до обіду. Тітка Оля різала і готувала пасма.
Ірина зшивала косички в спіралі для килимків. Наталина свекруха, виявилося, найкраще гнула каркаси для абажурів із лози. А Олеся плела те, що ніхто, крім неї, не міг, — узор із хвилею.
Михайло Васильович заплатив передоплату. Першу справжню велику суму, яку Олеся тримала в руках. Вона поділила її чесно на всіх, а свою частку поклала в бляшану коробку з-під чаю.
Потім подумала і дістала звідти п’ятсот. Віддала Романові на велосипед. Пологи почалися в ніч на двадцяте січня. Сніг ішов третю добу. Дороги замело. Олеся прокинулася о другій ночі від того, що під нею мокро, і спершу навіть не злякалася, а здивувалася.
Розбудила Максима. Максим схопився, вдарився головою об полицю, схопив телефон. У швидкій сказали, що машина застрягла на трасі біля міста і буде не раніше ніж за дві години.
— Самі повеземо, — сказав Максим.
Мама збирала сумку. Роман відкопував машину лопатою при світлі ліхтаря. А коли Максим вивів машину за хвіртку, фари вихопили зі снігової темряви маленьку постать у темному пальті й білій хустці, що стояла біля паркану. Євдокію Петрівну…
