— Як ви тут? — видихнула Олеся, яку Максим вів під руку. — Зараз же ніч, три кілометри, по снігу.
— На воді бачила, — сказала Євдокія Петрівна, відчиняючи задні дверцята. — Сідай, я з тобою поїду, не сперечайся.
Їхали повільно. Машина повзла заметеною трасою, двірники не справлялися, і Максим сидів, пригнувшись до керма, і мовчав. Олеся на задньому сидінні трималася за руку Євдокії Петрівни і, коли накочувало, стискала ці сухі пальці з усієї сили.
А Євдокія Петрівна щось тихо шепотіла. Не молитву. Якісь старі слова, рівні, як плескіт води. І від цих слів ставало легше дихати.
Біля районної лікарні, біля того самого ґанку, їх зустрічала Галина. У накинутому на плечі пуховику, без шапки, зі снігом у волоссі. Максим подзвонив їй із машини.
— Де мені бути? — спитала вона в Олесі.
— Тут, — відповіла Олеся. — Будьте тут із нею.
І кивнула на Євдокію Петрівну. Дві жінки сиділи в тому самому коридорі. Двадцять шість років потому. Поруч, на одній лаві. Галина тримала Євдокію Петрівну за руку, а Євдокія Петрівна не віднімала.
Максим ходив із кінця в кінець. Мама Олесі приїхала на таксі за годину. Хлопчик народився о сьомій ранку, коли за вікном почало світати і сніг нарешті перестав. Здоровий, горлатий.
Максимові винесли його показати в блакитній ковдрі, з биркою на ручці. Максим довго дивився на цю бирку, потім на сина, потім повернувся до матерів.
— Іваном назвемо, — сказав він. — Іваном Максимовичем.
Галина заплакала. Євдокія Петрівна перехрестила немовля і сказала:
— Гарне ім’я. Міцне.
Ніякого аналізу ніхто не робив. Максим, коли Надія Вікторівна якось зі смішком спитала його про це, тільки знизав плечима.
— Навіщо? Я свого сина і так знаю.
Віра Антонівна померла наприкінці лютого. Максим їздив до неї за тиждень до того, возив фотографію Вані в колисці. Алла потім розповідала, що мама тримала цю фотографію в руках до самого кінця.
Ховали її в обласному центрі. Євдокія Петрівна поїхала на похорон. Галина не поїхала. Сказала, що не може, але передала через Максима вінок.
Навесні, у травні, в селищі доробляли дім бригадира. Максим із чоловіками з господарства перекрив дах, поставив нову веранду. Олеся сама вибрала шпалери.
У найсвітлішій кімнаті біля вікна, що виходило на чеки, Максим забив у стельову балку міцний кований гак і повісив на нього колиску з хвилею і ромбиками. Ваня спав у ній удень, і, коли вітер із плавнів задував у відчинене вікно, колиска тихенько погойдувалася сама.
У краєзнавчому музеї в обласному центрі, на виставці місцевих промислів, стояла нова колиска з чекану, сплетена Олесею за квітень. Під нею висіла табличка: «Майстриня Олеся Коваленко. Узор „Розлив протоки“. Автор узору Марія Савчук». Олеся наполягла, щоб було саме так.
А на Трійцю, в неділю, Галина і Євдокія Петрівна пішли на кладовище разом. На блакитному хресті в дальньому кутку біля огорожі тепер було дві таблички: стара, де Маша, і нова, мідна, яку Галина замовила в районі.
«Степан». Так вона хотіла назвати свого першого сина, якщо народиться хлопчик. Двадцять шість років тому. Нікому тоді не сказала, берегла. А Ваня вибрав ім’я Максим на честь батька.
Вони поклали на насип польові квіти, волошки й ромашки, які Олеся з Максимом назбирали вранці біля чеків. Сіли на лавочку.
— Він у тебе, мабуть, білявий був би, — сказала Євдокія Петрівна. — У Ваню.
— У Ваню, — погодилася Галина. — А Максимко в мене темний. Машин. Я все життя думала — в кого. Усі казали — в мою бабку.
Вони помовчали. Олеся стояла біля акації з Ванею на руках. Максим поруч. Акація цвіла. Білі грона звисали над доріжкою, і пахло так, що паморочилося в голові.
— Ходімо, — прошепотів Максим. — Нехай посидять.
Вони пішли доріжкою до виходу. Ваня прокинувся, закрутив головою, втупився сірими очима в білі квіти над собою. А на лавочці біля блакитного хреста лишилися сидіти дві жінки.
Одна в білій хустці, друга без. Одна втратила дочку і знайшла онука. Друга втратила сина і не віддала його.
І обидві, якщо подумати, ростили одного й того самого хлопчика. Одна — двадцять шість років у домі, друга — двадцять шість років у серці, сама того не знаючи.
