Вранці він поїхав до Євдокії Петрівни. Олеся поїхала з ним. Євдокія Петрівна стояла на подвір’ї біля мотузки і знімала пучки сухого деревію.
Побачила машину, побачила, хто виходить, і впустила пучок на землю. Максим підійшов до неї. Зупинився за два кроки. Він був вищий за неї на дві голови, великий, широкоплечий, у робочій куртці, і стояв перед маленькою жінкою в білій хустці, як хлопчик, якого викликали до дошки.
— Ви моя бабуся, — сказав він. Не спитав.
Євдокія Петрівна дивилася на нього знизу вгору, і губи в неї тремтіли.
— Машині в тебе очі, — сказала вона. — Сірі. Я на весіллі відразу побачила. Я й раніше бачила, коли ти малим по селищу бігав. Щоразу серце заходилося. А не знала. Думала, це мені горе очі застилає. А ти — ось він.
Вона підняла руку і торкнулася його щоки шорсткими пальцями, що пахли травою. Максим нахилився й обійняв її. Довго так стояли. Рудий собака підійшов і ліг біля їхніх ніг.
Потім у хаті, за столом, укритим цератою в синій горошок, Євдокія Петрівна налила їм чаю з чебрецем і показала фотографію, єдину. Маша у випускній сукні, в білих гольфах, із величезним бантом, сміється, мружиться від сонця. Максим довго дивився.
— Хто мій батько? — спитав він.
— Не знаю, — просто відповіла Євдокія Петрівна. — Маша не казала. Сказала тільки, що хороший. Що поїхав і не знає. Може, і справді хороший. Мені на воді його жодного разу не показало. Значить, не треба.
А Олег тим часом діяв. Про те, що Максим їздив в обласний центр, Олегові повідомили того ж дня. Алла не стрималася і подзвонила йому. Сказала, що гроші його забрала якась вагітна дівчина, а мати від паперу відмовилася остаточно. Олег зрозумів, що зволікати більше не можна.
Увечері він приїхав до Галини з паперами, з копією журналу пологів з лікарняного архіву, яку йому за гроші зробила знайома архівістка. У журналі тієї ночі значилися двоє новонароджених, один померлий, а записи про час народження і смерті не збігалися з даними на бирках. Він виклав це на кухонний стіл перед Галиною і розповів по-своєму.
Максим потім дізнався, що саме він їй розповів: що Іван украв чужу дитину в знахарки, що все життя Галина ростила знахарчиного підкидька — так він сказав, — що знахарка тепер прийшла по своє, що ця вагітна дівка з нею заодно, що вони змовилися, щоб через Максима і через дитину все господарство до рук прибрати, що Галина має негайно захистити себе, подати до суду, відмовитися від материнства, бо інакше все піде в чужий рід, до Савчуків, у хату на плавнях.
Галина вислухала, потім, як розповідали, закричала так, що прибігла сусідка Ірина Кравченко, а за тиждень до районного суду надійшла позовна заява про виключення Максима з числа спадкоємців. Позивач — Коваленко Олег, відповідач — Коваленко Максим.
Третьою особою значилася Коваленко Галина, яка поки що нічого не підписала і відкрито своєї позиції не висловила. Максим отримав повістку поштою. Галина не пускала його додому, не відповідала на дзвінки.
Коли він приїхав і стояв біля воріт, вона вийшла на ґанок, подивилася на нього, як на порожнє місце, і пішла назад до хати. А у вікні Максим бачив Олега. Тієї ночі Максим уперше ночував у Ткаченків, на розкладачці в Олесиній кімнаті поруч із колискою.
Олеся чула, як він не спить, простягнула руку в темряві, знайшла його долоню.
— Вона тебе ростила двадцять шість років, — прошепотіла Олеся. — Таке за тиждень не скасовується. Їй потрібен час.
— У неї Олег сидить на кухні щовечора, — відповів Максим. — Він їй часу не дасть.
Лист Віри Антонівни лежав у Максима в бардачку машини вже десятий день, запечатаний. На конверті було написано великими нерівними літерами: «Галині Коваленко. В руки».
— Віддай їй, — казала Олеся.
— Як? Вона мене не пускає. Вона його порве, не читаючи. Або Олег перехопить.
Олеся думала два дні, потім сказала:
— Дай мені.
— Олесю, вона тебе ненавидить більше, ніж мене.
— От тому й дай. Від мене вона не чекає.
У четвер Олеся дочекалася, коли Олег поїде в місто. Сторож із польового стану бачив, як позашляховик звернув на трасу. Пішла через усе селище, знову тією самою дорогою, повз школу, повз церкву, повз магазин, через місток. Тільки тепер був уже листопад, і дув вітер із лиману, сирий, пронизливий, а живіт уже був великий.
Сьомий місяць, і йти було важко. На півдорозі Олеся зупинялася й відпочивала біля чужих парканів. Десь загавкав собака, хтось виглянув із вікна. Олеся привіталася, їй кивнули. Уперше за два місяці хтось кивнув. Біля воріт Коваленків вона постукала.
Галина відчинила хвіртку, побачила, хто стоїть, і обличчя в неї сіпнулося.
— Ти? Ти ще смієш сюди?
— Смію, — сказала Олеся. — Я вам листа принесла. Від акушерки, яка у вас пологи приймала. Від Віри Антонівни Романенко. Вона помирає. Вона вам одній хотіла все розповісти, своїми словами, а приїхати не може.
Галина дивилася на конверт.
— Олег мені все розповів. Мені не треба ваших листів. Змовилися, так? Ти і ця відьма з плавнів. Віру підкупили.
— Олег їй гроші возив, щоб вона папір підписала, — сказала Олеся. — Ось ці гроші.
Вона дістала з сумки другий конверт, товстий, із пачкою в банківській стрічці.
— Хочете, порахуйте. Вона не взяла. Я їх везу, щоб віддати йому при людях. А лист вам. Там не тільки про Максима, там про вашого сина, вашого рідного, де він лежить.
Галина зблідла.
— Що?
— Він лежить на кладовищі в нашому селищі. Двадцять шість років. Під чужим прізвищем. В одній могилі з Машею Савчук. А Євдокія Петрівна щонеділі туди ходить і носить квіти. Йому. Вона багато років думала, що він її онук.
Галина вхопилася рукою за стовпчик хвіртки. Олеся поклала обидва конверти на лавку біля паркану й відступила.
— Я піду, — сказала вона. — Лист ваш. Гроші Олегові. Віддайте йому самі, якщо захочете.
І пішла назад, не озираючись. Хоча дуже хотілося…
