З автобуса в селищі Олеся не пішла додому. Пішла просто до Надії Вікторівни. Надія Вікторівна вислухала її на кухні, не перебиваючи. Окуляри на бісерному ланцюжку вона зняла й тримала в руці. А це, як потім дізналася Олеся, з нею траплялося дуже рідко. Коли Олеся закінчила, вона довго мовчала.
— Отже так, — сказала вона нарешті. — Слухай мене уважно і запам’ятовуй, бо це важливо. Перше. Те, що зробили двадцять шість років тому, підміна дітей, — це злочин. Але строк, за який можна було за це покарати, давно минув. Карати нікого не будуть. Ні акушерку, ні покійника. Це Олег правильно сказав. Друге. Найголовніше. Максим записаний сином Івана Коваленка. Іван знав, що Максим не його рідний. Знав із першого дня і все одно записав його своїм сином. А закон каже: чоловік, який записав дитину своєю, знаючи, що дитина не його, потім уже не може це оспорити. Ніколи. А раз не може сам Іван, то й після його смерті ніхто за нього цього зробити не може. Ні брат, ні хтось інший. Зрозуміла? Для закону Максим — син Івана. І спадщина, яку Максим від батька отримав, — його. Законна. Жоден папір акушерки цього не скасує.
— А Олег?
— А в Олега взагалі ніяких прав у цій справі немає. Він брат. Він спадкоємець другої черги. Це означає, що він може щось отримати, тільки якщо немає ні дружини, ні дітей, ні батьків. А тут і дружина є, Галина. І син. Навіть якби Максима не було, все відійшло б Галині, а не Олегові. Тому він і крутиться біля Галини. Сам він у суді нічого не доб’ється, але може спробувати подати позов, щоб Максима зі спадкоємців виключили. Щоб був галас, щоб Галину на свій бік перетягнути. Бо от Галина, як записана мати, право оспорити свій запис має. Своє материнство — не Іванове батьківство, а своє. І якщо вона в горі, у злості піде до суду і скаже: «Це не мій син», тоді буде дуже тяжко. Для Максима не по грошах навіть — по-людськи.
Олеся стиснула руки.
— Що мені робити?
— Тобі, дівчинко, народжувати, — сказала Надія Вікторівна. — І чоловікові правду сказати. Раніше за Олега — це ти правильно зрозуміла. Від кого людина дізнається таке, так потім із цим і живе.
На польовий стан Олеся поїхала наступного дня. Попросила сусіда, дядька Павла, довезти на мотоциклі з коляскою. Дядько Павло нічого не питав, тільки всю дорогу лаяв ями й об’їжджав їх із перебільшеною обережністю.
Польовий стан стояв серед порожніх після жнив чеків. Довгий цегляний будинок із навісом, гараж для комбайнів, вагончик сторожа, водонапірна башта, на якій сиділи ворони. Максимова машина стояла біля ґанку.
Максим був у гаражі, лежав горілиць під трактором, і Олеся впізнала його по ногах у старих робочих штанях, які сама йому зашивала в серпні.
— Максиме, — покликала вона.
Він викотився з-під трактора на візку: обличчя в мастилі, неголений, схудлий.
— Олесю, ти як сюди? Тобі не можна трястися.
— Мені можна. Нам треба поговорити. Тільки ти спершу сядь.
Вони сіли у вагончику сторожа, який делікатно пішов курити до башти. Олеся дістала з паспорта бирку і поклала на стіл між ними.
— Я знаю, що хотіла сказати Євдокія Петрівна. Вона говорила про тебе, не про нашу дитину — про тебе. «Ти знаєш, чия це дитина?» Про тебе, Максимку.
І розповіла. Все, від самого початку. Про колиску, про подвійне наголов’я, про бирку, про тітку Олю, про висотку в мікрорайоні, про Віру Антонівну і її великі руки, про ніч у березні, про сніг на чеках, про Машу дев’ятнадцяти років, про Івана, який сидів на підлозі в коридорі, про Олега, що стояв поруч і мовчав, про конверт.
Максим слухав і не ворушився, тільки взяв бирку і тримав її двома пальцями, як тримають щось гаряче. Коли Олеся закінчила, він довго сидів мовчки. Потім поклав бирку на стіл, встав, вийшов із вагончика. Олеся вийшла слідом.
Максим стояв посеред порожнього двору спиною до неї й дивився на плавні. Там, за чеками, очерет уже побурів, і над ним низько тягнулася зграя гусей.
— Олесю, не підходь поки, — сказав він. — Будь ласка, хвилину.
Вона стояла й чекала. Хвилину, другу, п’яту. Потім Максим повернувся. Обличчя в нього було мокре.
— Батько знав, — сказав він. — Він увесь час знав. Він мене… Він мене на плечах у плавні носив, качок показувати. Він мені в десять років дав трактор водити. Він на випускному в мене плакав, Олесю. Він при всіх плакав. Я думав, це він від гордості.
— Він тебе любив. Це теж правда.
— А мати не знає?
— Ні. Віра Антонівна каже, що ні. Вона була під наркозом.
Максим сів просто на сходинку вагончика й затулив обличчя руками.
— А ти? — сказав він глухо крізь пальці. — Ти весь цей час знала, що ти не винна. А виявилося, що це мене стосується. І терпіла. І я тебе…
Він не договорив. Олеся сіла поруч. Сходинка була вузька, живіт заважав, і вона прихилилася до його плеча. Максим не відсунувся. Потім обійняв її обережно, ніби вона могла розбитися.
І так вони сиділи, поки сторож не повернувся від башти і не відкашлявся голосно здалеку, даючи знати, що йде. Того ж вечора Максим відвіз Олесю додому, а сам поїхав в обласний центр. Повернувся він за північ.
Олеся не спала, чекала біля вікна. Він зайшов до хати, привітався з мамою, сів на табурет біля дверей і довго знімав черевики, плутаючись у шнурках.
— Вона все сказала, — мовив він. — Те саме, що тобі. Слово в слово. І листа дала. Для мами. Для Галини, тобто. Я не знаю, як її тепер називати, Олесю.
— Мамою, — сказала Олеся. — Як усе життя називав…
