— А Олег?
— Олег усе бачив. Він у коридорі стояв. Він мовчав. Поки брат був живий, мовчав. А брат помер два роки тому. І от цього літа Олег приїхав до мене. Сказав, що знає. Що йому потрібен папір. Що строки давності минули. Мені нічого не буде. Що він заплатить.
— А навіщо йому?
Віра Антонівна всміхнулася. Гірко.
— Він думає, що, якщо Максим не син, то Максим не спадкоємець. І все господарство, земля, техніка відійдуть Галині. А Галина сама з таким не впорається. І при такому горі, коли дізнається. І взагалі. Він її вмовить усе йому передати. Або довіреність дати. Він хитрий. У нього борги, я чула, якісь великі в місті. Він у будівництво вклався і прогорів. Йому земля потрібна, а не правда. А ваша дитина йому заважає. Бо якщо в Максима буде своя дитина, то це ще один спадкоємець. Може, так він думає. Я не юрист. Я тільки знаю, чого він хоче.
Олеся сиділа, стискаючи в руках сумку.
— А Євдокія Петрівна як дізналася?
— Я їй сказала. Навесні, коли мені вперше зовсім зле стало, я зрозуміла, що помру і не можу так. Поїхала до неї. Приїхала, сіла в неї на лавку і все виклала. Вона мене вислухала. Не кричала, не проклинала. Сиділа і дивилася на плавні. А потім сказала: «Я знала, Віро. Я його на воді бачила. Щороку на Машин день бачила живого хлопчика. Думала, це мені горе очі застилає». А потім я їй бирку віддала і попросила: «Поки жива, не називай мене. Заради Алли». Вона пообіцяла.
Віра Антонівна простягнула бирку назад Олесі.
— А влітку Олег до мене й приїхав. Я його прогнала. А він знову приїхав. З грошима. Я Євдокії подзвонила і сказала: «Він щось замислив. Він на весіллі в Максима хоче все оголосити. При всіх. Щоб люди бачили. Щоб Галину при людях добити. Він мені сам пробовкнувся, що на весіллі хоче тост сказати». От Євдокія і пішла, щоб раніше за нього. Щоб Максим від рідної людини дізнався, а не від цього. Не встигла вона. А Олег, бачиш, як повернув. Вирішив, що йому ще зручніше тебе ославити, дитину відбити, а правду на потім приберегти.
Олеся дивилася на бирку. Жовта клейонка. Вицвіле чорнило. Двадцять шість років, що пролежали в шкатулці, а потім у наголов’ї колиски.
— Ви підпишете йому? — спитала вона.
— Ні, — сказала Віра Антонівна. — Йому не підпишу. Максимові напишу. Листа. Якщо він захоче. І Галині напишу. Їй найбільше. Вона двадцять шість років не знала, де її син лежить. А лежить він під чужим прізвищем. І за його могилкою весь цей час доглядала чужа баба. Євдокія щонеділі туди ходить. Машу поминає. І онука. Онука, який зовсім не онук.
Олеся раптом затулила обличчя руками.
— Іди, дівчинко, — сказала Віра Антонівна м’яко. — Іди. Тобі не можна хвилюватися. Конверт цей Олегові передай, якщо зможеш. А Максимові скажи, що я чекаю. Нехай приїде. Якщо приїде, я йому сама в очі все скажу. Поки можу.
Назад Олеся їхала в напівпорожній електричці, притискаючи сумку до живота. У сумці лежав конверт з Олеговими грошима. І їй здавалося, що всі пасажири знають, скільки там, і дивляться. За вікном тяглися прибрані поля, лісосмуги, пожовклі тополі, станції з облупленими вокзальчиками.
Олеся думала про те, що тепер робити. Сказати Максимові. Як? Він їй не вірить. Він вирішить, що вона вигадала, щоб виправдатися. Або гірше — що вона мститься Галині. А якщо повірить? Що тоді з ним буде? Він виріс у цьому домі.
Він Галину мамою зве. Він біля батькового портрета стояв на похороні й не плакав, тільки весь час торкався рами, ніби поправляв. Не сказати не можна. Олег однаково скаже. Рано чи пізно. І скаже так, щоб ударити болючіше…
