— Віддала, значить, — сказала вона. — Євдокія. Слова дотримує, а бирку віддала. Хитра. А ви хто їй будете?
— Я дружина Максима Коваленка.
Віра Антонівна розплющила очі.
— Та вагітна, значить, яку на весіллі ославили.
— Звідки ви знаєте?
— Мені Олег розповів. Коваленко. З гордістю розповів. Він сюди приїздив. Двічі.
Вона кивнула на комод біля стіни. На комоді, притиснутий порожньою вазочкою, лежав білий конверт. Товстий.
— Другий раз ось. Залишив. Я не взяла. Алла його прибрала, щоб повернути. Та він слухавки не бере. Там візитка його. Подивіться, якщо хочете.
Олеся встала, підійшла до комода. Конверт був не заклеєний. Усередині лежали п’ятитисячні купюри. Пачка в банківській стрічці, а зверху візитка: «Коваленко Олег. Керівник. Фермерське господарство».
На звороті візитки його рукою було написано: «Підпишіть, поки можете. Вам нічого не буде. Строки минули. Я гарантую». І номер телефону.
— Що підписати? — спитала Олеся.
— Папір. Він його з собою привозив. Уже надрукований, з юристом складений. Що я, Романенко Віра Антонівна, двадцять шість років тому, в ніч таку-то, на прохання Івана Коваленка замінила бирки на двох новонароджених. Що померла дитина була сином Галини Коваленко, а жива — сином Марії Савчук. Що його записали на Коваленків, а померлого — на Савчук. І поховали з матір’ю.
Олеся стояла біля комода і не могла поворухнутися.
— Це правда? — спитала вона.
Віра Антонівна довго дивилася у вікно, на безкрає місто внизу, на дахи, на труби електростанції.
— Правда, — сказала вона. — Сідайте, раз уже приїхали. Мені вже втрачати нічого. Мені лікарі до весни дають. І з Євдокії я слово взяла, щоб за життя мене не називала. Тільки заради дочки, заради Алли, щоб не тягали її потім. А вам скажу: ви дружина Максима, ви право маєте.
Олеся сіла.
— Весна була пізня того року, — почала Віра Антонівна. — Березень, а сніг ще лежав по чеках. Дороги розвезло. Однієї ночі привезли двох. Спершу Машу Савчук. Дев’ятнадцять років дівчині. Привезла її мати на тракторі, на причепі. Іншого транспорту не знайшла. Перейми в Маші вже йшли давно, а мати все не хотіла до лікарні. Усе сама пробувала. Знахарка ж. А там було неправильне положення, і серце в дівчини слабке, про яке ніхто не знав. Я, як її побачила, відразу зрозуміла, що погано. Викликали хірурга з дому. Поки їхав, поки те та се. Все. Хлопчика ми врятували. А Машу ні. Під ранок померла.
Вона помовчала.
— Євдокії в пологовій не було. Вона сиділа в коридорі. Їй веліли сидіти. А в сусідній палаті тієї ж ночі народжувала Галина Коваленко. Перші пологи. Все йшло добре. Довго, але добре. Хлопчик народився живий. За годину перестав дихати. Вада. Така, що тоді в районі нічого не можна було зробити. Та й в обласному центрі, мабуть, теж. Галина була під наркозом. У неї відкрилася кровотеча. Її зашивали. Вона дитину навіть не бачила. А в коридорі сидів Іван із братом. Олег його привіз. Машина була Олегова.
Віра Антонівна подивилася на Олесю.
— Іван був хороший чоловік. Чесний. Я його знала. Ми з ним в одній школі вчилися. Він молодший років на п’ятнадцять. Я вийшла до нього сказати про дитину. Він сів на підлогу. Просто на підлогу в коридорі. І сказав: «Віро, вона не переживе. Вона двічі до того скидала. Лікарі сказали: це останній. Вона руки на себе накладе». І тут Євдокія в кінці коридору закричала. Їй сказали про Машу. А Іван подивився на мене. І я зрозуміла, про що він думає. І я сама про це подумала. Раніше за нього.
— Ви самі?
— Сама, — жорстко сказала Віра Антонівна. — Не треба мене жаліти. І не треба на нього валити. Я подумала: ось лежить живий хлопчик, у якого мати померла. А баба-знахарка живе в хаті на краю плавнів. Сама, без чоловіка, без грошей. Батько невідомо хто. Що на нього чекає? Дитбудинок, найімовірніше. Опіка б його в Євдокії забрала. Я тоді так думала. А ось лежить мертвий хлопчик, у якого мати молода, яка не переживе. І батько з руками, із землею, з домом. Я сказала Іванові: «Почекай». Пішла в дитячу. Там нікого не було. Чергова дівчина спала. Я зрізала бирки. Надягла живому бирку Коваленко, мертвому бирку Савчук. А свою цю, з живого, стару, зрізану, не викинула. Не змогла. Сунула в кишеню халата. Потім удома в шкатулку поклала. А Євдокії Петрівні сказали, що онук помер. Сказали. Я сказала, своїми губами. Двадцять шість років я з цим живу. Ховали їх разом, в одній труні, матір і хлопчика. А Іван наступного дня приніс Галині сина. Галина плакала від щастя. Максимом назвали, на честь Ваниного батька…
